Вам нужно Авторизоваться. Забыли Пароль? Регистрация
Август Вторник 22 2017 г. в 8:23

Любов кожного з нас до України вимірюється глибиною своєї власної кишені

Источник: громадське радіо
Добавлено: 2007-01-07 16:08:04

Анатолій Хостікоєв: "Хотілося, щоб люди-політики теж цікавилися театром" Анатолій Хостікоєв:  Богдан Бенюк: Політика – це професійна робота. Бенюк приїхав на танку, розвернувся біля інспекції і сказав: “Якщо мене не виберуть, то я гахну отут”. Ну, це просто понти та і все. А от якщо серйозно, то з 26 кандидатів є декілька чоловік, які серйозно можуть займатися політикою. От на них буде ставка, а всі інші – статисти, своєрідний театр, своєрідна вистава, називається “Люди і миші”.
Микола Вересень: Добрий вечір. Це Громадське радіо, мене називають Микола Вересень. Ми, як завжди, о восьмій годині п’ять хвилин будемо про різне говорити. Говорили про різне, і говоритимемо про різне, а сьогодні будемо говорити здебільшого про театр. Чому? Тому що в День Незалежності відбудеться прем’єра драми “Про мишей і людей” в постановці театральної компанії “Бенюк і Хостікоєв”. В основі п’єси покладено сюжет повісті Джона Стейнбека, але творці вистави кажуть, що вона про українських заробітчан, тобто, про Україну. Я думаю, що ви навіть з трьох разів не вгадаєте, хто у мене в гостях. У мене в гостях якраз Бенюк і Хостікоєв.

Богдан Бенюк:
Добрий вечір. Ми можемо сказати, Миколо, що надзвичайно класна підводка - вгадайте з трьох разів.

Анатолій Хостікоєв: Доброго здоров’я

Микола Вересень: Отже, у мене тут є такі папірчики, на яких написано, що ви унікальні, найкращі. Я, власне кажучи, думаю, що і писати про це не треба. Але такі позасезонні вистави кажуть, що це вперше, принаймні, за останні багато-багато десятків років. Я поясню слухачам, що мається на увазі те, що взимку всі театри працюють, а ви мені скажете, чи я помиляюся. І відтак театральна компанія “Бенюк і Хостікоєв” має теж роботу. Але це є компанія “Бенюк і Хостікоєв”, тобто вони хочуть і самостійно працювати. І вони вирішили, що якщо влітку всі кудись поїхали, або відпочивати, або на гастролі, то виявляється можливість в театрах ставити свої твори. Пане Бенюк, я сильно помилився?

Богдан Бенюк:
Та ні, не сильно, тому що це є можливість дійсно. Театральний сезон існує у кожному театрі, це десь починається з початку вересня.

Микола Вересень: Я розумію, все починається з вересня, власне кажучи, навіщо приховувати це?

Богдан Бенюк:
І закінчується червнем місяцем, або липнем місяцем. Тобто, всі театри йдуть у відпустку, і це момент, як би мовити, такого затишку театральної роботи. Ми минулого року придумали одну таку акцію, яка втілилася у виставу “Моя професія – сеньйор з вищого світу”. Я передам зараз слово Анатолію Хостікоєву.

Микола Вересень: Який точно грав сеньйора цього. Чи ні?

Анатолій Хостікоєв:
Так. По-перше, дійсно помилився, тому що Ви сказали вперше в цьому році, а це не вперше. В минулому році саме в цей термін ми і зробили виставу “Сеньйор з вищого світу”. Це була перша спроба саме в цей період, коли в Києві немає театрів, нема гастролерів, всі від’їжджають. І, безумовно, ми ризикували, бо не знали чи буде глядач. Але, слава Богу, вийшло так, що життя не вмирає в Києві на цей сезон. П’ять прем’єр у нас було на аншлагах в театрі Лесі Українки, і потім ми цю виставу дуже вдало провозили на гастролях в Україні. Але, дійсно, цей період, так би мовити, ризикований, але цей ризик був виправданий. І в цьому році ми так само хочемо в цей термін зробити нашу другу виставу, другу виставу театральної компанії “Бенюк і Хостікоєв” по Джону Стейнбеку.

Микола Вересень: Чи я правильно пам’ятаю, що мова йшла в цій виставі “Сеньйор з вищого “свєту””, що там були всі родичі. Там була ще оригінальність в тому, що там була несамовита кількість родичів?

Богдан Бенюк:
Там тільки Свєти не було. (Всі сміються)

Анатолій Хостікоєв: Вже про цю виставу казали і “Сеньйор з вищою освітою”. Насправді, це дійсно вистава “Моя професія – сеньйор з вищого світу”. Історія дуже цікава, і вона має продовження і початок. Ця вистава йшла у нас 22 роки тому в театрі ім.. Івана Франка, де ми грали так само в цій виставі. Я грав роль Антоніо, Богдан грав роль Велутто. Вистава надзвичайно цікава, надзвичайно популярна. Минуло 22 роки і у нас виникла така думка відновити цю виставу в театрі. Але так склалися обставини, що це було неможливо з певних причин, і тоді ми вирішили саме в нашій компанії це зробити. Я відчував, що матеріал мусить бути саме комедією, ми хотіли розпочати нашу діяльність з комедії. Комедійність заключалася в тому, що я якось придумав, що в цій виставі будуть задіяні родичі. Але це було не просто так. Перед цим у мене була сварка з Наталію Сумською, яка хотіла, щоб в цій виставі, безумовно, грала її мама, талановита відома актриса. А я кажу: “Візьми ще й тата, візьми ще й Олю”, але я це все в серцях казав, я навіть собі не міг уявити. А потім кажу: “Візьми із собою ще свого першого чоловіка”. І я почав фантазувати. А потім виявилося, що це дуже хороша ідея. Я про цю ідею нікому не сказав крім Богдана, кажу: “Бодя, є така ідея, а що, якби...?” Він мало не випав з автомобіля, ми з ним їхали. Я кажу, що треба зробити афішу, де казалося б не про те, що Ольга Сумська – це народна артистка України, а де б писалося про те, що це дружина Борисюка, перша дружина Євгенія Паперного, сестра Наталії Сумської, і це було б дуже цікаво. Воно так і вийшло. Що головне? Головне, що вистава вийшла на рівні, і я дуже-дуже радий.

Богдан Бенюк: Ми цю виставу прокатали за минулий рік 35 разів. Ми не встигли поїхати тільки в Ужгород, бо це крайня сама точка західна, не побували в Сумах і Луганську...

Микола Вересень: Не побували на сході і на заході.

Богдан Бенюк:
Все решту об’їхали. Зараз у вересні місяці ми плануємо поїхати в Суми там покажемо і “Сеньйора”, і покажемо цю нову виставу “Про людей і мишей”. Потім Чернігів буде за Сумами. Так що ми плануємо, знову ж таки, невеличкий тур. І головне, що недарма я не припинив, коли Анатолій Григорович казав от яку фразу: “Наш театр”. Так я думаю, якщо так можна каркати і казати собі весь час, що своєрідне об’єднання мандрівних акторів, яке може перерости колись з часом у свій театр, то це буде тільки плюсом Україні, коли з’явиться така мандрівна трупа. Хай так і буде.

Микола Вересень: Чи могли б ви перерахувати усіх. Отже, Хостікоєв, його дружина, її мама, її тато, хто ще? Давайте перерахуємо, скільки людей.

Анатолій Хостікоєв:
Оля, потім чоловік колишній Олі – Євген Паперний, потім Наталин перший чоловік – Ігор Мамай, потім дочка Ігоря Мамая і Наталі Сумської - Дарина Мамай, мій син від Люби Кубюк, яка теж у виставі зайнята - це Георгій Хостікоєв, ну і кум.

Богдан Бенюк: Другий чоловік Олі Сумської - Борисюк, тато всієї великої родини – Сумський В’ячеслав, мама.

Анатолій Хостікоєв: І мій син з Наташею Сумською – Славко Хостікоєв. Ну, ми ж не могли обійтись без родича - Богдан Бенюк. Це теж родич, прямий родич, кров компанії.

Богдан Бенюк: Я мушу сказати, мене так жаба давила. Я думаю, всіх позбирав, а моя ж родина теж трошки пов’язана з театром, і жодний не попав. Але я думаю, що ми наступні проекти зробимо таким самим “макаром”, то у Анатолія Хостікоєв спершу була, а потім він поставить виставу на всіх Бенюків.

Анатолій Хостікоєв: Я мушу сказати, що в цій виставі крім родичів ще є актори, які працювали в першій виставі - це Володимир Горобей і Пєтухов Олексій. Ми ж в афішах написали про те, що такі і такі актори, які, на жаль, не є членами родини, хоча... І три крапки . Хто знає, як повернеться життя?
( Всі сміються)

Микола Вересень: А от коли ви кажете, що ви прокатали багато вистав, аншлаги і таке інше. В мене є таке вузьке і таке широке питання. Вузьке питання полягає просто в грошах. Якщо ви кажете, що ви прокатуєте. Ви ж не можете зі своєї кишені витягати гроші і тільки видавати. Якийсь баланс існує. Тобто це стало вигідним, на цьому можна заробляти гроші і годувати сім’ю?

Богдан Бенюк:
Я тобі скажу так, Миколо. По-перше, не зайшла б мова навіть про ці проекти, якби не було тих людей, які повірили нам і дали кошти на першу виставу. Потім вони дали кошти на цю другу виставу, яку ми зараз будемо робити прем’єру. І ці люди, які дали кошти, вони виступили в роді меценатів, тобто, не спонсорів, а меценатів. Якщо пригадати історію театрального життя на Україні, то десь на початку ХХ століття, в кінці ХІХ, коли була перша мандрівна українська трупа, були оті меценати, які підтримували український театр. І зараз так само. Фірма “Дарниця”, яка повірила власне Хостікоєву, Бенюку і Мирославу Гринишину, бо ми троє ніби очолюємо цю фірму. Вірніше не фірму, а вона називається театральна компанія. Це фонд, неоподаткований фонд, тому що кошти ми заробляти не маємо чим і не маємо звідки. І єдине, що ми можемо тільки жити, коли ми маємо гроші меценатські. Я пригадую перші зустрічі із керівником фірми “Дарниця”. Пан Загорій сказав дуже хорошу фразу, яка стала, так би мовити, маячком духу нашого. Він сказав так, що “любов кожного з нас до України вимірюється глибиною своєї власної кишені”. І тут такі думки всілякі виникають, що на будь-якому рівні можна подивитися у свою кишеню і не шкодувати туди опустити глибше руку і витягнути цю руку, тримаючи там щось для будь-яких справ, не тільки для театру.

Микола Вересень: А хто до кого прийшов? Це Ваші були пошуки, довготривалі, чи це до вас вони прийшли? Чи це ви зробили? Як ця дорога йшла?

Богдан Бенюк:
Це ми постукали у двері до них. Ми знали їх надзвичайно вже великий час. Вони ходили дивитися виставу, вони бачили нас в театрі, і коли ми вже з конкретною пропозицією прийшли до них, то вони сказали “так”.

Анатолій Хостікоєв: Я мушу сказати, що перше знайомство, принаймні, моє знайомство, було таким чином, що оці молоді хлопці, вони і перспективні в своїй професії, але вони так само хотіли щось зробити і для театру. Але для того, щоб зробити щось конкретне для театру, треба було бачити виставу. І тому ми запрошували їх на свої вистави. Вони дивилися виставу “Езоп”, вони дивилися “Кінь четвертий”, “Отелло”. Раніше, коли ми розмірковували, вони казали: “Театр? Ну, який зараз театр, коли є і телебачення, кіно, коли, з рештою, можна подивитися касету. Що таке театр?” Відверто кажучи, мене це трошки заділо. Я кажу: “Хлопці, а ви давно були ви театрі?” Вони кажуть: “Та, я пам’ятаю, ще в школі ми ходили, сиділи на гальорці”. Я кажу: “Давайте, прийдіть на виставу, подивіться”. І вони, так би мовити, зробили цей крок. Мені дуже приємно, що після цього вони абсолютно конкретно вирішили нам допомагати. І це величезна для нас радість, що це саме так відбулося.

Богдан Бенюк: Вони настільки цікаві хлопці. Знаєте, вони не тільки займаються фінансуванням вистави і виступають в ролі тих, хто дає кошти. Про Гліба Загорія я говорю, вони надзвичайно талановиті і підковані у будь-якій галузі люди. Тобто вони, займаючись якимись медичними препаратами, лікують душі, але власне оце лікування душ, воно іде ще з цього боку, з театральної сторони. Такий цікавий пасаж робиться. І вони, наприклад, пряму участь брали у підготовці матеріалу над яким ми зараз працюємо “Про людей і мишей”. Вони допомагали, читали, радилися, тобто брали художню участь.

Микола Вересень: Але все одно, зміни відбуваються. Розумієте, ті самі ваші друзі з “Дарниці”, вони до вас не звернулися 5, 6 чи 7 років. Чому я кажу? Я хочу намацати, може, той самий камертон і у вас є. Я інколи ходжу в театрі. Нещодавно був в опері на “Джоконді”. Я був в абсолютному шоці. Це просто абсолютно європейська постановка, і, повірте, я знаю, що я кажу. Це був 4-5-ий театр в Європі. Я розумію, що це не Копенгаген, не Відень, але це вже точно краще Хельсінкі, умовно кажучи. І по-друге, купа людей в театрі. І коли я ходжу в російську чи українську драму, я теж бачу купу людей, я бачу якусь зацікавленість. Чи це означає, що якісь зрушення відбуваються? Чи мені це здається? Ваша оця компанія театральна, що ви вже їздите, вже комусь показуєте, вже по 20 областей об’їхали, вже новий тур започаткували, чи це якісь тільки паростки? Чи щось ви відчуваєте, що в атмосфері з’явився якийсь рух до відродження, правильний рух?

Анатолій Хостікоєв:
Знаєте, я думаю, дуже добре, що до нас приїжджають погані театри. Це дуже добре, тому що є з чим порівнювати. Я впевнений, що ті люди, той глядач, який подивився погані вистави, які приїздять дуже часто до нас і за які люди платять величезні гроші, вони мають можливість прийти до нашого театру і подивитися класні вистави. Ви кажете про європейський рівень. Я впевнений в тому, що наш театр, якщо брати ті небагаточисленні гастрольні поїздки, дають нам можливість повірити в свої сили. Я навіть кажу не про Україну, а про ті гастролі, які відбуваються в театрі Франка, в нашому театрі, вони дають нам можливість відчути, що люди хочуть зрозуміти, що ж це таке за явище “український театр”, і чи є він взагалі. І я думаю, що зрушення відбуваються. В Києві на наші вистави, я маю на увазі в театрі Франка, і на вистави нашої театральної компанії є глядач. І це радісно, тому що той потік інформації, я знову ж таки повторюю, по телебаченню, воно трошки людей кладе в горизонтальне положення, коли можна полежати, подивитися. А зібратися, піти в театр, одягнути красиві костюми і сукні, що зараз теж відроджується в театрі. Дуже приємно, що коли люди приходять, вони готуються до театру. Так я думаю, що це відродження воно відбувається і має бути.

Богдан Бенюк: Було таке дослідження, я пам’ятаю, і говорилося про те, що якщо взяти за основу весь український народ, то, власне, хто цікавиться театром, то десь приблизно 10%. Це ті люди, які якимось чином колись, десь були один раз в театрі. А ті, кого взагалі можна назвати театралами, їх, безумовно, маленьке коло. Але якщо взяти нашу столицю – Київ, то порахувати театри можна на пальцях: вистачить, по-моєму, і ніг, і рук. Але місто велике, під три мільйони людей, і щоб не були повні театральні приміщення, то це нонсенс, такого не буває. Будь-яка європейська столиця в першу чергу представляється театрами, колективами. Безумовно, Москва – театральна мекка світова, і Лондон, зрозуміло, велика історія. Але я думаю, чи ми повинні зараз на 13-му році незалежності України, наприклад, доказувати, чи існує, чи не існує український театр. По-моєму, друге століття ця боротьба точиться: чи існує цей театр, чи не існує. То, мабуть, тут потрібна ще і велика підтримка уряду. Наприклад, бувають якісь дні, де Україна представляється в інших країнах, то обов’язково треба возити туди і оперний театр свій, і театр драматичний обов’язково, і популяризувати своїх акторів, тому що ми не маємо виходу ніякого. Актори театру варяться в своєму колективі і не мають виходу. Якщо вони не ведуть якоїсь програми телевізійної, то взагалі про них ніхто не знає. І в цьому є біда. Це біда, яка не розкручує наш театр. Є деякі актори, їх можна теж перерахувати на пальцях, про яких знають. Але я думаю, що після того, що і ми робимо, і державні театри, театр ім. Лесі Українки, який має прекрасні вистави, і театр ім. Івана Франка, який має теж велику обойму хороших вистав, та і деякі обласні театри, які мають і хороше ім’я, і хороших режисерів. Все, що робиться іде на плюс, але у нас треба виховувати свого глядача. От в чому біда. Існує така фраза, що випускники наших вузів в переважній більшості, десь 70%, так я чув, мріють про те, щоб виїхати заробляти гроші десь за кордон. Про що нам говорити? Для кого тоді буде цей театр український? І що ми будемо мати, коли нікому буде це все показувати?


Микола Вересень: Дуже цікаво пан Хостікоєв сказав про гастролі до України. Я дивився декілька, скажемо так, російських театрів із великими акторами. Якщо я скажу, що вони погано грали, то мене розірвуть. Але я скажу. Вони погано грали, вони грали халтуру, і я думав, що, можливо, вони тут халтуру роблять. Я хочу вам сказати одну дивну штуку. Я поїхав в Москву, я пішов в три театри.

Богдан Бенюк:
А там так само.

Микола Вересень: Вони тут не грають халтуру, вони так грають. Я кажу чесно, і мені було дуже цікаво подивитися. Коли я побачив Валентина Гафта, і він погано грав, просто погано. Може, він вже звик настільки в кіно, що забув театральність цього мистецтва, першоджерело, кіно ж після театру, то я був шокований. Олена Яковлєва, яка грає в кіно зараз, вона була абсолютно на рівні, я вклоняюся їй, аплодисменти з мого боку можна почути. Але дуже багато грантів великих я бачив, я сказав: “Ой, а у нас абсолютно краще!” Але тут ще виникає проблема з критиками. Українські критики, коли приїздить російський театр: “Ой, хто приїхав! Яке чудо! А оце тут якісь хохли зібралися”. А я дивлюся, щось мені здається, що це там якісь кацапи, а тут українці. Може, мене звинуватять в націоналізмі, але дійсно абсолютно прав пан Хостікоєв, коли каже, що приїздять не найкращі, і дивляться на Україну так зверхньо, і грають погано. На тому рівні і російська, і українська драма, куди я час від часу ходжу, виглядає дуже добре.

Богдан Бенюк:
Знаєш, я можу сказати, що коли справжній театр приїжджає, наприклад, театр, який привозить декорації, який на гастролі приїжджає на два тижні, це зрозуміло. Серйозний театр, який має лице, і він відстоює це лице. Як тепер у Петра Форменка були дуже цікаві вистави, я просто із задоволенням дивився. А існують такі, які приїжджали просто, взяли декорації в театрі Франка, вдягнули два костюми і на імені кіношної тої чи іншої зірки, вони вирулюють. Це таке, це наша біда. Тому що так само, як нам треба пробиватися зі своїм театром, так само нам пробиватися треба в будь-якій галузі. І художники наші так само страждають, і співаки, ніби якась вторинність існує. А за критиків ти правий.

Анатолій Хостікоєв: Безумовно, я про те, що не всі колективи приїжджають і халтурять в Києві. Я пам’ятаю просто шалені гастролі були “Матросская тишина”. Табаков привозив з Машковим і з Мироновим, у мене шок був, просто шок. І нещодавно приїздив Райкін з “Контрабасом”. Я сказав би, що це просто гімн акторської професії, гімн театру. І такі вистави, вони у людей просто породжують захват, а у мене, особисто, породжують захват від своєї професії, коли я дивлюсь саме такі вистави. Безумовно, я можу абстрагуватися і можу побачити, що це хороші актори, знамениті, але приїхали просто заробити гроші.

Микола Вересень: А про які гроші йдеться? Чому ви кажете, що вам потрібні меценати, і турне не є прибутковим? А як відбувається те, що з Москви приїздить хтось на заробітки? Як він заробляє?

Анатолій Хостікоєв:
Спрацьовує ім’я. Якщо Меншиков приїздить, привозить свою “Кухню”, виставу, я дивився цю виставу. Але якщо сидів на місцях, які коштують 600 гривень, і повний зал Жовтневий забитий, то я дивлюсь і придивляюсь. Чому ж так відбувається, що за 600 гривень, чому не за 50, наприклад? Не за 30 гривень, як ми граємо “Отелло”. Цю виставу ми, до речі, показали на фестивалі у Львові, і коли московський критик сказала: “Немедленно нужно везти этот спектакль в Москву”. На жаль, я не пам’ятаю її прізвища, але вона з режисером Малаховим розмовляла і сказала: “Немедленно нужно этот спектакль показывать”. А ця вистава у нас йде в рік 8 разів, тому що вивезти на гастролі важко, але це дійсно показник. Був Шекспірівський фестиваль, і нас туди запрошували з цією виставою, але вивезти так само дуже важко. Раніше, при тих часах, тоді були гастролі: поїхали на місяць в Ригу, чи в Душанбе, чи в ту ж Москву, то зараз дуже важко виїхати. А от наша компанія, вона мобільна. Ми можемо організувати, це не дуже просто, але можемо організувати і виїхати на гастролі.

Микола Вересень: Чого не вистачає театру зараз? Просто фінансування?

Богдан Бенюк:
Це питання дуже риторичне і цікаве. З якого боку до нього підійти?

Микола Вересень: Я просто сиджу і думаю: є актори, є приміщення, є художники, є режисери, тобто, багато чого є.

Анатолій Хостікоєв:
Я думаю, що репертуар, матеріал. Дуже важко зараз зрозуміти, який же матеріал можна використати. Як казав наш вчитель Малахов, він у нас тепер учитель, тому що він ставить нашу виставу, існує 12 сюжетів, чи скільки там, але дуже б хотілося, щоб з’явилася якась сучасна п’єса, сучасна українська п’єса. На жаль, таких немає. І тому в нашому театрі, театрі Франка, іде такий пошук репертуару, коли береться “Цар Едіп” і береться вистава “Три мушкетери”, розумієш? І це ж треба співвідносити з нашим театром, тому дуже важко вибрати репертуар. Можна ставити тільки Шекспіра. Але у нас не Шекспірівський театр. Але є драматургія, Шекспір це є завжди Шекспір, де можна його фантазувати як завгодно. Тому мені здається, що в першу чергу, треба знайти цей репертуар.

Богдан Бенюк: І фінансування також не вистачає. Наш театр національний, він має поблажливі фінансові подарунки від держави. Але якщо взяти якісь муніципальні театри чи брати обласні театри, то вони просто в бідацькому стані. Настільки в бідацькому, що вони не можуть собі дозволити свіжу кров запросити. Для трупи обов’язково потрібен свіжий режисер, який був би педагогом в першу чергу. Бо до своїх режисерів і вони вже звикають, і режисура їхня як перо, коли ти пишеш одним і тим самим пером, воно просто вже списується. Тому не має цієї можливості запрошувати цікавих людей, і дійсно, фінансування нема. Але це важко. Я чув, що Франція, велика країна, і вона собі може дозволити утримувати державною дотацією три театри, а решта всі заробляють собі. А в нас же більше 70 театрів утримується державою.

Микола Вересень: Я думаю, що це дійсно єдиний шлях. Коли мені кажуть, що треба все утримати, я думаю, держава неспроможна. Ну, нехай три, чотири, п’ять, сім - оцей максимум утримувати . Чомусь останні три роки в Європі зник попит на класичну музику, і закриваються оркестри. Берлінський, ну, супер – закривається. Нема грошей в державі, попиту нема. Тому я думаю, що за Радянських часів були плюси і були мінуси. Мінус був той, що можна поставити Шекспіра, але партія веде, щоб воно ж було не без цього і тоді дамо грошей. А як партія не веде, тоді і Шекспіра не поставимо. Ця повість про українських заробітчан. Можете щось сказати? Чи ви боїтеся? Чи є там забобони якісь?

Богдан Бенюк:
Справа в тому, що якраз дні нашої майбутньої прем’єри співпадали із Днем Незалежності України, 24-го числа. І ми подумали, що цей матеріал, фантастичний матеріал, прекрасна повість лауреата Нобелівської премії, яка написана вже скоро буде 100 років тому назад, і, власне, вона якимось чином відображає, як дуже хороша класична річ, і наше життя. Ми, безумовно, не будемо перевдягати персонажів американських, не будемо називати їх Левко, Марійка, Віра, Свєта, Валера і т.д., щоб перевести на наш український лад. Це не буде робитися. Але якісь натяки, абсолютно побутовий рівень і рівень випливання кожної людини, який прагне для своєї сім’ї заробити кошти, щоб зробити і втілити свою мрію, зробити своє гніздо, побудувати свій будинок, гнути спину на себе. Власне, ця мрія дуже актуальна у нас є. І якщо подивитися на майбутні вибори, які будуть в кінці жовтня, то чи зможуть наші заробітчани, яких величезна кількість, як кажуть, “нашого цвіту по всьому світу”, чи збереться той цвіт в той же самий день приїхати і виголосити свою волю на прабатьківській землі? Мабуть, це буде дуже складно. Багато людей просто пролітають повз вибори, як фанера над Москвою. Я собі думаю так, що, мабуть, ті люди приїжджають до себе в село, бачать своє рідне село, і ідуть по вулиці жінки, діти і чоловіки, про яких скажеш, що вони просто синюшники якісь. А всі, хто крутиться, хто може щось зробити, вони всі в Португалії, в Італії, всі працюють і не бачаться 3-4 роки, тому що не мають право виїзду, і не бачать жінок своїх. Сім’ї рушаться, спиваються жінки. Відбувається просто жахлива трагедія, це є правда. В той же час моя Івано-Франківська область отримує по переказах Western Union в три рази чи більше, всю дотацію, яку має область там за рік, а вони за місяць це отримують по переказах. Ти розумієш, скільки людей працює, і які українці трудоголіки, що намагаються це все внести в себе. І там відкриваються ресторани, аптек і, перепрошую, ті заклади, які в останній путь відправляють людей. І, дійсно, це правда, понапиваються, в аптеку, і туди... От і весь бізнес, український бізнес.

Микола Вересень: А скажіть мені, будь ласка, я про вибори не говорив. А взагалі, в мистецькому, в театральному середовищі це обговорюють? З яких позицій? Що би хотіли бачити від кандидатів, яких є 26, тобто, багато. Який, як це називалося за Брежнєва, депутатський наказ? От ви могли б пофілософствувати, щоб ви зробили, якби вас обох призначили радниками майбутнього президента з суперправом, з ветом на все, що вам не подобається і підтримкою, що вам подобається? Що б ви сказали?

Богдан Бенюк:
Років 33 тому назад, коли я вчився в школі, то я би просто відповів на це запитання. Я б сказав фразою: “Шляхами героїв, шляхами батьків ми в комунізм ідемо”. Зараз часи помінялися, 33 роки пройшло, це число якесь надзвичайно відоме у всьому світі. Я думаю, що міняються і думки, які крояться у бенюківській голові. Я думаю, щоб я вирішував і щоб я робив, якби висунувся серед тих 26, мені це важко сказати.

Микола Вересень: Я знаю, щоб було. Театр втратив би український, а президента не набули б.

Богдан Бенюк:
Миколо, я б іще краще трошки жив, ніж президент, я б трошки театром займався. І так, до речі, кожен президент буде робити, це правда. Мені здається, що неодноразово були приклади, коли люди призначалися на якусь посаду, але шлейф своєї роботи кинути неможливо. Мені здається, що політика – це професійна робота., це повинні люди займатися, які професійно, мудро до цього ставляться, а не спонтанно. Бенюк приїхав на танку, розвернувся біля інспекції і сказав: “Якщо мене не виберуть, то я гахну отут”. 500 тисяч дали Бенюкові і так далі. Ну, це просто понти та і все. А от якщо серйозно, то з 26 там є декілька чоловік, які серйозно, по ділу можуть займатися політикою. От на них буде ставка, а всі інші – статисти, театр. Своєрідний театр, своєрідна вистава, називається “Люди і миші”. ( Всі сміються)

Анатолій Хостікоєв: Хотілося б, щоб люди-політики теж цікавилися театром, щоб вони прийшли в театр, з рештою. Тому що я пам’ятаю, коли ми вчилися в театральному інституті, то я пустив таку пушку, що до нас приїхав Брежнєв, і всі повірили. Всі збіглися, а потім сказали: “Какой дурак это сказал?”. Я признався, що це я, але всі повірили. Наталя Сумська, яка тоді ще була на першому курсі, вона, дізнавшись, прибігла до Молостової і сказала: “я хочу зіграти сьогодні, в масовці вийти.” А Молостова каже: “ну чого саме сьогодні?” “Так Брежнєв же в залі!” – сказала Наташа. Але віра ця була. От зараз я не знаю, якщо сказати, що приходить президент, чи повірили б.

Микола Вересень: А Наташа, яка зараз, до речі, десь за дверима, вона підтвердить?

Богдан Бенюк:
До речі, український національний театр, а якщо би ти запитав, чи перші люди, вони приходять у театр? У нас був Литвин, по-моєму, 2 рази. Але це ж подія! Ми знаємо точно, що вони приходили, тому що в театр коли заходили, то приносили радарні установки, хлопці з псами, нюхають, зранку ніхто не має права підходити до театру. Тобто, таке враження, що ніби зараз вибухне театр Франка і все. По-моєму, ще хтось приходив, дивився "Тев'є-Тевель", одну і ту саму виставу 3 рази. Богдан Сільвесторович Сталонне запрошував на цю саму виставу. От і все, більш нічого. Чи люблять український театр урядовці? Ні.

Микола Вересень: До речі, зараз кандидатів 26. Чи ніхто з них до Бенюк і Хостікоєв не заходив так, ну, от вам трішечки грошей, ви поїздіть по Україні, поагітуйте за нас?

Богдан Бенюк:
Слухай, 26!

Микола Вересень: Бабла нємєрєнно.

Богдан Бенюк:
26 областей. Це ж президент кожної області може бути.

Микола Вересень: А це ідея! Це ідея Бенюка - кожній області по президенту. Так ніхто не підходив? Не будете ви ці тури робити?

Анатолій Хостікоєв:
Поки що ніхто не звертався до нас.

Микола Вересень: Ну, ви погоджуйтесь. І гроші заробите, і будете вистави робити, ви ж не просто будете казати: “Голосуй, а то проиграешь”. Значить, і гроші заробили, і мистецтво показали.

Богдан Бенюк:
Єдине, що я тобі скажу, шкода, що президент вибирається раз в п’ять років. Президентські вибори – це все-таки складні, бо тут одного чоловіка вибираєш. Найбільше акторам подобаються вибори депутатів. Треба було б робити і Вищу лігу депутатів, і другий Парламент. Тобто, щоб були якісь різні градації депутатські, щоб вибори були кожного року, тоді актори можуть нормально жити. А так президента обирають один раз в п’ять років, то це просто хтось попадає в обойму, а хтось не попадає. От піди зараз і підтримай того чи іншого кандидата, невідомо, як воно стрінеться. А потім жити треба далі. Але я думаю, що тут, хохми хохмами, але підкаже інтуїція, і підкаже кожному своє власне. Я чув пару разів по радіо, там цікаві були програми. І говорилося, а як можна, наприклад, протистояти тому чи іншому, у кого є гроші, або у кого нема. Як можна протистояти цьому? І один оглядач дуже цікаво сказав: “Дуже просто - голосувати”. І ще один момент надзвичайно цікавий. Коли ти проголосував, обов’язково прослідкувати оцей момент непідтасовки. Оці два моменти, якщо вони прослідкуються, то, мабуть, все буде добре. Бо все-таки, інтуїція в українців є.

Микола Вересень: Ну як Ви думаєте, перспективою у українців є інтуїція, ак у України є перспектива?

Богдан Бенюк:
Це ти питаєш кого?

Микола Вересень: Вас обох.

Богдан Бенюк:
Я перший тоді відповім.

Микола Вересень: Ви – оптиміст.

Богдан Бенюк:
Ми двоє оптимісти. До речі, це правда, ми двоє оптимісти. Сьогодні, до речі, назвали дуже гарно мою машину, там де написано Театральна компанія “Бенюк і Хостікоєв”, сказали, що Бенюк холостякує. Ми оптимісти, і ми віримо, що наша країна буде, і буде довгий час, і буде для наших дітей, це дуже важливо. Бо тоді втрачається сенс нашого перебування, а чого ж ми тоді мучимося, шукаємо щось, ми ж, мабуть, не для себе.

Анатолій Хостікоєв: Я мушу згодитися. По-перше, ми вже не першої свіжості, як Воланд каже, чи хто інший... І тому нам хочеться встигнути зробити ... На жаль, деякі ролі вже пішли від нас, тому що ми не можемо по віку їх зіграти. Тому цей оптимізм підтримується тим, що ми вирішили зробити нашу театральну компанію, і ми зможемо зробити ті вистави, які ми собі запланували. А якби не було перспективи в цій країні, то навіщо тоді робити цю компанію? Можна тихо сидіти і чекати ту пенсію, чи буде вона, чи не буде. Наша перспектива в тому, що ми починаємо робити, і далі будемо робити.

Богдан Бенюк: І я думаю, Миколо, що зараз цей приклад повинен стати заразним для творчої театральної династії всієї України. Ми повинні заразити людей. Щоб всі зрозуміли, що треба шукати шляхи, не треба чекати того часу, доки тобі уряд дасть якусь дотацію чи не дасть, а робити, шукати своїх меценатів, своїх дарничан. Кожен себе вважає надзвичайно талановитим, от ти талановитий, Анатолій талановитий і я талановитий.

Микола Вересень: Ти, мабуть, найбільш талановитий.

Богдан Бенюк:
Ні, я найменш, бо я зростом найменший.

Микола Вересень: То Хостікоєв найбільш талановитий.

Богдан Бенюк:
Мабуть. Але я собі думаю так. Кожна творча людина вважає, що вона дуже талановита. Але для того, щоб втілити свої плани, треба все-таки не сидіти і не чекати, а робити щось для цього. Принаймні, художник малює картину, а потім виносить її на вулицю, постарається впхнути десь у виставку, продає свій талант. А ми в такому якомусь забутті, що ми не вміємо свій талант показати людям, віддати його на оцінку. І не дарма ми зараз їхали в Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, всюди на “ура”, битком забиті оперні театри, і всі кажуть “браво”. Три дії, на украинском языке шел спектакль, никто не ушел, а в конце «браво» 15 минут. Оце результат. І не треба там казати, що вводити українську мову чи не вводити. Назавтра прийде меч, отой, що відрубає російський язик, і буде тільки український в роті язик. Що там буде? Нічого не буде. Треба просто діяти і працювати в цьому руслі, і воно само собою прийде.

Микола Вересень: Це були шалені оптимісти, Анатолій Хостікоєв і Богдан Бенюк, і на цьому ми закінчуємо програму. Єдине, що я хотів би додати, що за дверима їх чекають дружини. І це є фантастичне спростування пліток про таких розбещених акторів. Це означає, що найбільш міцні сім’ї у оптимістів, а найбільші оптимісти в країні – це Анатолій Хостікоєв і Богдан Бенюк. Богдан Бенюк хоче ще щось сказати, що буде останнім і найкращим.

Богдан Бенюк:
Шановні друзі, не найкращим. Просто я скористаюся тим, що ми запрошені на Громадське радіо, на неймовірно красиве, гарне радіо, де працюють талановиті люди. Хочу нагадати вам, що 24, 25, 26 і 27 серпня в театрі Лесі Українки буде прем’єра нашої вистави “Про людей і мишей”, а 28 серпня ми будемо один день показувати “Моя професія – сеньйор з вищого світу”. Ми вас чекаємо, до зустрічі. Будьте здорові, ми вас всіх любимо.

Микола Вересень: І миші можуть приходити в цей театр, на цю виставу, і люди. Так що ми запрошуємо всіх. На все добре, це був Микола Вересень, Громадське радіо. Всім успіхів.

Понравилась статья? Поделись с друзьями!
Добавить в избранное Добавить в Google - Закладки Добавить в Яндекс.Закладки Добавить в Facebook Добавить в Twitter Добавить в Мой Мир Добавить в Мемори Запостить в ЖЖ Запостить в блог на Liveinternet Поделиться на WOW.ya.ru 0
Нравится
URL
HTML
BBCode


Оглавление   |  На верх


Вход

Логин:

Пароль:


Запомнить меня
Вам нужно Авторизоваться.
Забыли Пароль?
Регистрация

На Сайте

Гостей: 1
Пользователей: 0


Статистика


Страница сгенерирована за 0.03 сек..