Вам нужно Авторизоваться. Забыли Пароль? Регистрация
Август Среда 16 2017 г. в 15:58

Богдан Бенюк: «Коли я кайфую, кайфує й чоловік, який бачить, що я кайфую»

Источник: tt.net.ua
Добавлено: 2010-11-03 20:39:28

Богдан Бенюк: «Коли я кайфую, кайфує й чоловік, який бачить, що я кайфую»

Підготував Ярослава Куцай

   Спробуй наздогнати! Вчора його бачили в образі містичного кота Бегемота, сьогодні він – Леонід Утьосов, завтра – кандидат у депутати. Актор класний штампами своїми, переконаний він… Але потрібно мати неабияку винахідливість, щоб наштампувати їх таку кількість!
   Щоразу нове амплуа, нові лаштунки. Його спіймати вкрай складно… Він постійно кудись летить: на гастролі, на засідання, на презентації чи додому на крилах пісень. Моторний, як Карлсон, Богдан Бенюк надійно ховає свій пропелер. Мені навіть страшно подумати, де. Але переконана, він в нього точно є.

- Чи стало у Вас менше роботи у зв’язку із карантином?
- Ні, абсолютно. В мене велике коло обов’язків. Я пропустив всього дві вистави, які мав грати у театрі Франка. А так всю ту роботу, яку виконував, продовжую виконувати…

«Мені здається, що мене ангел всюди поцілував»

- В кого Ви такий вдались?
То є не моя заслуга. Це, видно, була Божа ласка. Один мій друг режисер передав мені книжку, де написав: «артисту від Бога». (авт. Цей підпис сприймається досить двозначно.) Я зачався в любові великій. До тата й мами в момент зачаття прилетів ангел. Знаєте, як кажуть: коли дитина народжується він цілує її… Ну, наприклад, якщо в лобик – це значить, дитина буде розумна, в руцю – там ще щось… Мені здається, що мене ангел всюди поцілував.
- Ви самозакохана людина?
- Ні, я до популярності чи якихось таких речей, які слави стосуються, абсолютно байдужий. Це Бог мене милував. По-перше, в мене ніс пляцком! І він ніколи не зможе закотитись догори. Ну, перебитий ніс. (Сміється.) Тому я не можу себе вихваляти.
- У свої 18 Ви успішно дебютували у фільмі відомого режисера… Невже це не тішило юнацьке марнославство?
- Ні, ну звичайно… Але усвідомлення професії я ще в ті роки не мав. Насправді те, що я зробив – це велика заслуга Леоніда Федоровича (авт. Биков Л.Ф. – режисер фільму «Ати-бати, йшли солдати».) Він зумів мене заговорити таким чином, що я зіграв цю роль так, як він хотів це бачити. Було багато речей, які я не міг робити. Звідки мені було знати про них після першого курсу? А тим паче, коли поруч з тобою стоять люди, які вже знані в кінематографі, починаючи від Івана Гаврилюка… Конкін, Биков... І ти з ними в ряду. Це було фантастично! У той момент, коли це відбулося, я жив «вершками»: це ж я зіграв з такими людьми (!) це ж така роль (!)… І те ось, і все-все… В глибину я тоді не йшов. Але це вікове, воно проходить.
  Вік, він дає певне відчуття світу довколишнього. Тоді мені здавалось, що світ створено для мене, і виключно для мене… І цей такий егоїзм юнацький тоді був домінантою. І так і треба було тоді існувати, бо інакше я був би зовсім іншим.
- «Після 30 років зрозумів, що речі які мені подобались у 20-річному віці, не мають жодної цінності». Що саме Ви мали на увазі?
- Уподобання, сприйняття світу. Важко уявити, щоб ви бачили перед собою двадцятирічного Бенюка, який би мав думки, які я маю зараз. Ви б сказали: «Якийсь дідо, по-моєму, ненормальний!»... Бо він почав би одразу сіяти все через сито: що сказати з того, що подумав.
  Після 50 років я зрозумів, наскільки важливим є те дійство, яке нам дається… Це незалежне від нас життя. Коли я дивлюсь на внуків і на свого сина маленького, я вже по-іншому ставлюся до світу… Кажуть, що дідусі й бабусі люблять більше своїх онуків. Ні! Просто ми усвідомлюємо, що життя – то є велика радість. Бо коли мені 20 років було, і народилось дві мої дівчинки, я абсолютно легко до цього ставився. Мені здавалось, що воно так і повинно бути, що іншого просто не буває. І тому я ріс тоді, ріс разом з ними.
  Важливим для мене є досвід, якого я набрався. Чим класний артист? Штампами своїми. Але той чоловік, який має 800 штампів, дуже вигідно відрізняється від того, який має 30. Бо той з тридцятьма постійно повторюється. А той, в якого їх величезна кількість, може їх міняти. І тоді люди кажуть: «Боже, які він багатства має в душі, який він різноплановий, скільки всього може робити!».
- Чи робите Ви щось заради власної популярності?
- Я не люблю ці різні назви. Як там кажуть? Що ми зірки… Хіміки і фізики дали визначення, що зірка – це є сукупність плазми і газів. Гази повиходили – і вже немає нічого. І зірки вже нема. Так що ми – популярні люди, які мають відомість тільки сьогодні. Завтра ми прокинемось – і нас вже ніхто не буде знати. Все найважливіше, що нам залишається – ті справи, які ми робимо зараз.
- Ви граєте на музичних інструментах?
- На гітарі. Я чотири акорди знаю… Але граю. Ще п’ятий акорд син Богдан показав.

«…І тоді хитрі артисти кажуть: «Публіка не доросла до нас! На жаль»

- Як щодо вашої співпраці з Богданом Ступкою? Конфлікт все ще не вичерпав себе?
- Нормально співпрацюємо. По-моєму, та війна вже давно закінчилась. Життя йде по своєму колу, і ті речі, які ми колись вважали пріоритетом у той чи інший час, змінюються… Мириться навіть чоловік з жінкою. Миряться всі. І правильно, що вони знаходять такий контакт, тому що жити весь час в конфронтації неможливо. Шукати консенсус обов’язково треба. І цей консенсус між нами поки що знайдено.
- Яка взагалі робота у команді з Вами? Хтось вписується у визначення «ідеального колеги для Бенюка»?
- Ніколи не задумувався над цим… (Задумався.) Все залежить від роботи, яку ми робимо, від матеріалу, який ми хочемо втілити. А потім: коло людей, з якими я працюю, все одно окреслене певними виконавцями. Тобто це, як то кажуть, своя кухня, або команда, як ти її назвала. З ними ти спілкуєшся і знаєш, що той чи інший обсяг роботи вони виконають і виконають добре. Бо якщо вони не виконають добре, другий раз ми цієї роботи не дістанемо. Тому ми розуміємо, що успішність нашої команди залежить від того, наскільки якісно і по-творчому класно у відриві від інших людей, які теж працюють у цьому ж середовищі, ми зможемо зробити певний продукт. Якщо він буде на голову вищий – нам знову дадуть роботу. Такі реалії… Від цього нікуди не дітись.
  Часом про артистів жартують, зокрема, про театр Лесі Українки. Наприклад, приходять актори після відпустки, здороваються один з одним і кажуть: «Против кого мы сегодня дружим?». Уявляєте собі? А про театр Франка говорять зовсім інакше. Що там все через поцілунок, але немає щирості… Найважливіше в стосунках між людьми – це теплота. Довкола так багато всіляких темних речей. Світлим людям треба запалювати вогники… Тоді буде магнетизм тепла. Тоді ми любити будемо по-інакшому, не злостиво.
- Ті ж принципи сповідує Ваш дует із Анатолієм Хостікоєвим?
- В принципі, так. Але наша дружба замішана на інших речах. Ми розуміємо, що той Божий дар, який є у нього і у мене, знаходить якийсь відгук у наших душах. Ми часто працюємо в такій сфері, де звичайні артисти прості проблеми розв’язувати не можуть. Ми розуміємо з півслова… Ми розуміємо без слів… Ми розуміємо вже на такому якомусь інтуїтивному рівні один одного. І те, що ми з ним різнопланові і не претендуємо на одні й ті ж роботи, дає ще певний результат у «плюс». Тому довго в нашому тандемі існує зв’язок, який розв’язати, слава Богу, не можна. Дружба з ним – це не просто дружба. Це якісь такі речі… Я навіть не можу назвати такого слова. Ми не обціловуємось, не їздимо в гості сім’ями чи там на рибалку… Нас єднає сцена, але вона єднає так, що дає якусь таку гаму доповнень… Я навіть не можу пояснити, що воно таке. Тому що такого іншого партнера по творчості в мене нема.
- Як оцінюєте вітчизняну аудиторію? Чи є речі, до яких вона, на Вашу думку, не доросла?
- Якщо аудиторія чогось не сприймає, винні ті артисти і режисер, які йому це показують. Глядач всюди є однаковим. Чи в Україні, чи в іншому куточку світу… Він відкриває свою душу і приймає той дарунок, який ми йому даємо, коли він бачить, що нормальне життя народжується на сцені, без фальші. Коли глядач розкривається, він починає переживати ті речі, які ідуть зі сцени. Але коли цього не відбувається – відкриття душ – виникає четверта стіна, яка все перекриває. І тому ми й говоримо про ті катаклізми, де з’являється незрозумілість. І тоді хитрі артисти кажуть: «Публіка не доросла до нас! На жаль… Ми тут їм таку вєщь показуємо, а вони дураки, село – нічого не розуміють!». А нічого подібного! Це артисти дурні, разом взяті із цим режисером! Тому що немає неосвіченої публіки. Бо навіть тому, хто працює у полі, покажи високу трагедію, і він прикипить душею і буде дивитися, бо він бачить справжні відчуття.
  Найкращі лакмусові папірці – це діти. Я коли в Театрі юного глядача працював, за два роки зрозумів одну дуже важливу штуку: діти слідкують тільки тоді, коли їм цікаво, але в момент коли їм раптом стає нецікаво, зал перетворюється у вулик.

«В нас не сталося з тобою, але з кимсь іншим в тебе станеться…»

- Чим є для Вас викладання в університеті?
- Перший раз, коли я курс взяв, спочатку своїх студентів ненавидів лютою ненавистю. Потім я почав їх жаліти, почав їм допомагати. Потім я в них влюбився… Вони мені стали дорогі, як діти. Потім я за них все робив. Це якесь таке переростання одного в інше, яке пояснити також неможливо. Я звикав до них, і вони звикали до мене. Викладацька робота – це своєрідний тренаж.
- Чи існує у вашому житті таке поняття, як «протеже»? Є молоді актори, яких Ви би хотіли взяти на поруки?
- Що таке протеже? Протеже – це талановита людина, яка готова до певного якісного стрибка. І такий стрибок в житті завжди трапляється, але треба бути внутрішньо готовим. Оце я називаю протеже. Щоправда, тут свої нюанси. Мені говорять щось про тебе, і я дивлюся: а от попробую з тобою ось це. Не пройшло! І я думаю: нє, ти вже не той чоловік, який мені потрібен. Ти мене не цікавиш. Мене цікавить той. Але це не зменшує тебе як особистість! Бо раптом в нас не сталося з тобою, але з кимсь іншим в тебе станеться. Тому то я й кажу тим людям, які пробують акторську майстерність, що це не значить, що я сказав вам, ви – «ні», і це вже все, крапка. Ні, це просто в нас не зійшлися хвилі FM. Але в тебе може зійтися з іншою людиною, яка тебе відкриє зовсім по-іншому. Ці речі надзвичайно духовно тендітні. На них не можна виробити кліше.
  Колись я взявсь за Станіславського в інституті… Читаю і думаю: все, я не буду артистом! Я нічого не розумію! Абсолютно! Що тут написано?! Всі кажуть, що треба прочитати Станіславського, а я читаю і не розумію нічогісінько. Капєц! Але після того, як я потоптавсь на сцені, багато речей вже зміг усвідомити…
- Ви забобонна людина?
- Ні. Мене мама навчила ще в дитинстві, що треба звертатися у молитві до Бога, і він тобі в усьому допоможе. Я так і виставу починаю: стою собі перед лаштунками, помолився – і все нормально.

«Країну треба добряче струсити, щоб із дерева держави нашої попадали ті гнилі яблука, які на ній висять»


- Розкажіть трішки про свою політичну діяльність.
- Та ситуація, яка зараз існує в політичному житті, доведена до такого рубікону, де треба міняти абсолютно всіх гравців, міняти саму систему правління, бо від перестановки, як в шахах, фігур, нічого не зміниться. Якщо не з’явиться нова особистість, яка зараз не зав’язана в політиці, у нас змін не буде. У нас буде в’яла тягнуча хвороба, і тому я налаштований на радикальні кроки. Для того, щоб робити це, треба мати команду. Треба мати однодумців кришталево відданих ідеї. Той політичний кут, який сповідую я, може виникнути лише на гребені національної самосвідомості. Вона повинна рано чи пізно з’явитись.
- У вашої партії низькі рейтинги, що свідчить про…
- Рейтингам довіряти не можна. Ми самі прекрасно знаємо, як їх створюють. Хто платить, той замовляє музику. Довіряти треба душі українській. Доки не матимуть люди довіри до національних сил, до того часу «Свобода» не матиме підтримки. Але зараз така ситуація, що цей результат може помінятися дуже просто і він поміняється за два місяці.
  Нашу країну треба добряче струсити, щоб із дерева держави нашої попадали ті гнилі яблука, які на ній висять. Сніг уже прийшов. Треба їх струсити, щоб вони попадали і згнили. Політичний ряд, який у нас є, починаючи від тих політиків, які багато всього казали після помаранчевих речей, заплямував себе і дискредитував повністю. Довіри до них ніякої немає, тому що ми розуміємо, що сьогодні вони говоритимуть одне, а завтра повернуться і говоритимуть інше. Фальш в словах – ось від чого болить. У нас є велика кількість гілок влади, які смокчуть сік з одного кореня. Але вони ненавидять одне одного… І таке життя неможливе!
-
- Розповім один приклад, просто він мене дуже вразив. На Полтавщині ми купили хату. І я приїжджаю в це село. Називається Білоцерківці. Неймовірно гарна назва! Залишилося від цього величезного села декілька хат, багато пустує. Вже повимирали люди, і коли ти підходиш під цю хату, де вона вже заросла травою, деревами, кущами, зсередини хати чуєш, як говорить українське радіо. В хаті цей динамік висить. Ніхто там не живе. І ти розумієш, що це так само і наша країна: в пустці ніби нейтронна бомба якась зірвалась, там ще б’ється якийсь натяк на життя, а життя як такого вже немає. І це парадоксальні речі, які спрацьовують у нас в побуті.
  Нам потрібно очистити свої душі, які є зашкарублі дуже… Люди живуть на цій землі, і не люблять цю землю. Дихають цим повітрям, і не люблять його. Фантастика!
- Що таке «національна самосвідомість»?
- В українців є набір речей, які для нас є пріоритетом. Нації потрібно дати сатисфакцію. Ми повинні дати їй імпульс, щоб вона відродилась.
- Як?
- Обхопити руками я все не зможу. Але в цей момент я думаю: в мене є моя дружина, у дружини є мама, є мої діти – троє, є внуки, які вже переді мною стоять. Я повинен думати, як їх зберегти, яке вони повинні мати життя? Як вони повинні існувати і що робити у цьому світі? Адже вже є прізвище Бенюк. Є якась певна аура професії моєї, яка відбивається на моїх дітях. І мої діти від мого прізвища можуть мати, з одного боку – якісь дивіденди, а з іншого – повний негатив. Бо хтось мене як артиста і публічну людину любить, а хтось мене не любить. І це є закономірно. Але ми в сім’ї обговорюємо ці речі. Ми живемо тією міцною штучкою, яка називається родиною. І з отаких родин потім складається величезне таке дійство, яке ми називаємо державою. І ні в якому разі не можна рушити оцю штучку.

«Потрібна динаміка!»


- Яких проектів можна від Вас чекати найближчим часом?
- В театральній компанії з Анатолієм Георгійовичем і Мирославом Гринишиним будемо робити французьку комедію. Це буде до Дня незалежності… 24 серпня. Можливо, буде проект з Андрієм Жолдаком. Там є розмова. На наступний рік на грудень місяць буде прем’єра. В театрі Франка теж з’являться роботи. Запустяться після нового року.
- Звідки Ви берете стільки енергії?
- Важко сказати. Коли я кайфую, кайфує й чоловік, який бачить, що я кайфую. В акторській професії дуже добре, що ти до останнього подиху можеш бути на сцені і можеш бути цікавим, якщо тільки твоя душа жива. Коли ти довкола себе не даєш нікому заснути і всіх клюєш в задницю, щоб вони не ходили весь час, як напівсонні тетері, вони починають заводились. Потрібна динаміка! Сучасні люди приходять в театр і вони не можуть висидіти там більше двох годин. А твою акторську самовідданість вони зчитують дуже швидко.

___ Біографічна нота ___
Народився 1957 року у селищі Битків Івано-Франківської області. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.
1975 – зіграв у фільмі «Ати-бати, йшли солдати».
1978-1980 – працював у Театрі юного глядача.
З 1980 року – актор Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка.
1988 – Заслужений артист України.
1989-1994 – поєднував театральну діяльність з викладанням в інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.
Згодом прийняв запрошення Михайла Поплавського викладати на заочному відділенні режисерського факультету в Київському національному університеті культури і мистецтв.
  Вів гумористичні передачі «Шоу одинокого холостяка» на Першому національному та «Біла ворона» на «1+1».
1996 – Народний артист України.
1998 – лауреат Державної премії України ім. О.Довженка.
2000 – разом з колегою Анатолієм Хостікоєвим та театральним продюсером і режисером Мирославом Гринишиним створив театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв».
2006 – балотувався в народні депутати України у складі Всеукраїнського об’єднання «Свобода».
2007 – нагороджений Орденом «За заслуги» ІІІ степеня.
2008 – лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка.
Богдан Бенюк є також президентом Української діабетичної федерації та членом Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі.

Понравилась статья? Поделись с друзьями!
Добавить в избранное Добавить в Google - Закладки Добавить в Яндекс.Закладки Добавить в Facebook Добавить в Twitter Добавить в Мой Мир Добавить в Мемори Запостить в ЖЖ Запостить в блог на Liveinternet Поделиться на WOW.ya.ru 0
Нравится
URL
HTML
BBCode


Оглавление   |  На верх


Вход

Логин:

Пароль:


Запомнить меня
Вам нужно Авторизоваться.
Забыли Пароль?
Регистрация

На Сайте

Гостей: 4
Пользователей: 0


Статистика


Страница сгенерирована за 0.022 сек..