«Тату, а де Осетія?..» Анатолій Хостікоєв — про кавказьку війну та намір скласти депутатські повноваження

Автор: Любов ЖУРАВЛЬОВА

Наприкінці літа (Київ) прикрасили афіші прем’єрного спектаклю «Задунаєць за порогом» (за мотивами опери С.Гулака-Артемовського). Над цим антрепризним проектом — як режисер і актор — із ранку до ночі працював Анатолій Хостікоєв. В унісон із репетиціями — трагічні звістки з Кавказу... Новини, до яких особисто він ніколи не міг би залишитися байдужим. Оскільки і Осетія, і Грузія — частина його душі та його долі. У його жилах тече й осетинська кров. Очевидно, що говорити на цю драматичну тему акторові важко й боляче... Адже війна — завжди велике лихо. Причому лихо — одне на всіх. Світла людина і талановитий актор, Анатолій Георгійович усе-таки погодився поділитися своїми думками на цю тему. В інтерв’ю «ДТ» Хостікоєв також повідомив про своє бажання піти з політики, бо саме політики — ці «режисери» найрізноманітніших воєн — інколи не залишають за порядною людиною права бути чесною.

«Якби був живим батько, він би поїхав сьогодні у Цхінвалі...»

— Анатолію Георгійовичу, наскільки мені відомо, ваша сім’я інтернаціональна...

— Справді, це так. Я народився в Києві в інтернаціональній родині. Мій батько Георгій — осетин за національністю. Моя мама Валентина — українка. Повірте, я завжди почувався найщасливішою людиною на землі, адже в мені тече не одна, а дві крові! Два прекрасні великі народи ніби зійшлися в одній людині. Пригадую, як одного разу біля пам’ятника Перемозі, куди ми часто приходили всією родиною, мій батько танцював лезгинку, побрязкуючи медалями, я тим часом підбігав до хлоп’ят і з гордістю казав: «Дивіться, дивіться, це мій батько!»

— Судячи з усього, ви з малолітства захоплювалися своїм батьком?

 

«Задунаєць за порогом»
— Завжди! Таких епізодів безліч. І коли його знімали з пам’ятника Богдану Хмельницькому, куди він забирався й кричав моїй мамі: «Валю, я кохаю тебе»... І коли він уголос читав «Вечірній Київ» зі своїм непідробним акцентом, а ми падали на підлогу й качалися зо сміху, чуючи його неповторні інтонації... І коли він сам бився з двома мерзотниками, які наважилися сказати образливі слова на адресу його коханої Валі — моєї мами... І коли йому було сумно й він зачинявся в кімнаті і на старенькому програвачі слухав осетинські пісні... Тоді ми знали, що батько в ті хвилини на батьківщині — в Осетії. Не пригадую випадку, щоб він колись матюкався. Однак ночами ми іноді прокидалися від його дикого крику. Мати тоді будила батька — він замовкав, перевертався на інший бік. Та невдовзі його крик знову піднімав нас із ліжка... Річ у тому, що мій батько був поранений на фронті. І якщо вдень він ще якось «контролював» свій біль, то вночі цей біль просто терзав його.

 

— Батько часто вам розповідав про свою батьківщину — про Осетію?

— Я сам часто запитував у батька: «Тату, а де Осетія?..» І він мені довго розповідав про гордий народ, який живе високо в горах. Він читав мені Нарти, осетинський епос. І я уявляв себе Аланом, давнім осетином, для якого честь — над усе.

— Ваш батько прожив не дуже довге життя...

— Він пішов рано. Йому було 59. І якби був живий батько, він би поїхав сьогодні у Цхінвалі... — і боровся за свій народ. Якби мій батько був живий, він би поставив сьогодні дуже багато запитань... Але батька немає — тому деякі запитання ставитиму вже я...

«Чому з боку України немає ні слова співчуття?..»

— Усі ці запитання, наскільки я розумію, пов’язані з новітньою війною на Кавказі, яка зіштовхнула осетинський і грузинський народи?

— Це ті запитання, на які поки що не поспішають відповідати... Хто першим розпочав воєнні дії — Грузія, Осетія чи Росія? Чому українські ЗМІ так упереджено розповідають про події на Кавказі, називаючи лише кількість тих, хто постраждав у Грузії, і жодним словом не згадавши про дві тисячі вбитих в Осетії? Дві тисячі смертей — це багато чи мало для народу з 50-тисячним населенням? Для того народу, який, у відсотковому співвідношенні до кількості населення, дав під час Великої Вітчизняної війни найбільше героїв Радянського Союзу! 25! То мало це чи багато? Що мені відповісти у зв’язку з цим моєму ж синові, який запитує: «Тату, то що, тепер дядько Алік Ткебучава — твій ворог?» А Алік Ткебучава — це армійський товариш, із яких я служив на Кавказі. Він навчив мене грузинських пісень. Він називає мене своїм братом. Алік Ткебучава, коли я лежав у лікарні в тяжкому стані, власноруч чавив гранатовий сік — і передавав його літаком із Тбілісі до Києва.

— Анатолію Георгійовичу, і все-таки що ви відповіли своєму синові?

— Що відповісти синові, я знаю... Грузини й осетини завжди жили дружно. Вони ділили хліб, воду й землю. Змішані шлюби серед них — нормальне явище. Що казати, якщо в цариці Тамари чоловіком був осетин Сослан. Тож із Аліком ми, звісно, знайдемо що сказати один одному при зустрічі. А ось що мені відповісти моїм же братам, які телефонують з Осетії і запитують: «Чому з боку України немає жодного слова співчуття нам. Чому немає підтримки, не кажучи вже про гуманітарну допомогу? І взагалі, чи знаєте ви там, в Україні, що насправді відбувається в Осетії? Чи знаєте ви про чотири осетинські села, роздушені танками? Чи знаєте про те, що люди цілодобово сиділи в підвалах, боючись вийти на вулицю?» Що відповісти вже на ці запитання? Тільки те, що справді в наших ЗМІ ці трагічні події не було об’єктивно висвітлено... Також можу сказати, що всі близькі мені люди, знаючи моє осетинське коріння, висловлюють мені співчуття. А ось байдужість і агресію демонструють лише політики.

— Ви ж і сам політик... Причому більше, ніж інші, на виду, зважаючи на вашу велику акторську популярність. Що, взагалі, підштовхнуло вас колись балотуватися в депутати?

— Знаєте, хоч би як сьогодні кваліфікували події 2004 року — події помаранчевої революції, — то був сплеск людських надій. То було прагнення до свободи і бажання бути почутим. Я щасливий, що тоді був учасником тих подій. І, повірте, ні за чим не жалкую! До Майдану я особливо ніколи не цікавився нашою політикою, а тоді раптом опинився в самому вирі політичного життя. Це був час надій. Можливо, надії змінити наше життя у кращий бік і спонукали мене стати депутатом Київради. Про моє депутатство можна дуже довго розповідати. Можна навіть написати повість. Можна фільм зняти. Жанр: від комедії до трагіфарсу.

— Який епізод із цього «фільму» згадується хоча б у цей момент?

— На першій же сесії, коли голосували за посади, я, наперед смакуючи церемонію голосування й надівши свій найкращий костюм, раптом опинився в епіцентрі злобного розлюченого натовпу... Літні й молоді, стрункі і худі депутати буквально виривали свої посади — виривали зубами, якщо казати образно. Уявіть, що я, людина, загартована в юності у вуличних бійках, коли в парку Шевченка вулиця Горького йшла на вулицю Володимирську (до речі, я був не останнім бійцем), — у тому ж таки залі Київради був шокований... Такої злоби й ненависті я навіть не припускав!

— Навіть акторська фантазія вам не могла навіяти таких мізансцен?

— Найдивовижніше сталося потім... Після того як посади було роздано, всі стали всміхатися, вітати, ручкатися. Мене це вражало! Але не це вперше примусило мене замислитися над правильністю свого рішення — маю на увазі питання мого депутатства. Зрада — ось справжній жах... Це не вкладалося в моїй в голові. Фракція на засіданні, здавалося б, приймає принципові рішення — не голосувати питання про землю, а все одно на сесії двоє-троє голосують «за». Це ж зрада! За гроші, за посаду, за землю... Спокуса, звісно, велика. Я сам її відчув...

— Хто і як вас випробовував?

— У 2006 році один дуже впливовий діяч запропонував мені певну угоду. Я виходжу з депутатства, а натомість отримую пристойну суму... Але не таку, яка знадобилася Шурі Балаганову для повного щастя, а ту, про яку мріяв Остап Бендер, — і не в гривнях. Не знаю, може, я колись і пожалкую з цього приводу, але все-таки відмовився від таких «пропозицій». Гроші закінчуються, а ганьба залишається.

«Зрада — неприйнятна для мене ціна за мандат»

— Вам, мабуть, пропонували не тільки гроші, а й престижні посади?

— Не приховую, пропонували посаду міністра культури. Тільки від цього відмовитися мені було зовсім просто, оскільки ніколи не виникало бажання кимось керувати. Таких амбіції у мене немає зовсім. Це якраз те, чого свого часу не могло зрозуміти керівництво театру імені Івана Франка, вважаючи, що я зазіхаю на керівну посаду в театрі. Причому дехто сам же себе в цьому й переконував. Хоча я не давав жодних підстав. І коли журналісти буквально дістали мене запитаннями про мої «далекоглядні плани», то я, усвідомлюючи повне нерозуміння моєї позиції, цілком серйозно їм відповідав: «Не можу керувати театром, бо я — рибалка!» Мовляв, у квітні, коли йде плотва, — жодного кабінету зі шкіряними меблями не порівняти з дзеленьканням дзвіночка на кінці спінінга. Рибалки мене зрозуміють! Настає травень, а з ним — чехоня, окунь... Червень, липень, серпень — повсюди лящ, судак... Осінь — щука... Ну й скажіть, коли б я знаходив час «керувати»? Отож і від посади міністра культури я відмовився з тієї ж самої причини, вкрай спантеличивши тих, хто пропонував мені керівне крісло.

— Гадаю, цим перелік вигідних пропозицій популярному депутатові все-таки не закінчився?

— Була ідея переобладнати якийсь київський кінотеатр — і відкрити там власний театр. Так, це була цікава пропозиція, від якої, здавалося б, важко відмовитися... І все-таки «ціна» залишалася колишня — те, що неприйнятне для мене. Ця ціна — зрада. Я, зрозуміло, відмовився.

— Не так давно ваш образ прикрашав безліч білбордів у місті — під час чергової передвиборної кампанії. І ви були серед таких відомих політиків... Мабуть, шанувальники інколи запитують: Анатолію Георгійовичу, а скільки вам заплатили за таку радість — бути «в одній когорті»?

— Це чудова історія. Я справді не вперше чую таке запитання. Після появи моєї фотографії в колі впливових політиків мені раптом стали телефонувати малознайомі люди. Один із них просив мене допомогти відкрити пивну точку на Подолі. Інший — шиномонтаж. Третій — вирішити квартирне питання. Коли я пояснював, що не дуже розумію, як це все робиться, і якщо це робиться через хабарі — то взагалі нічого не робитиму, на мене стали ображатися... Мовляв, ми були про нього зовсім іншої думки. І таких, хто був «іншої думки», знайшлося чимало. Так, багатьох цікавило, скільки ж я отримав за свою фотографію в команді з відомими політиками на численних білбордах... Коли я казав, що грошей за це не отримував взагалі — тобто казав чисту правду, — мені не вірили! Ну й Бог із ними! Але ці білборди примусили мене замислитися над тим, що деякі люди стали сприймати мене як політика, а не як актора. І хоч би як порівнювали депутатів з артистами, а засідання та сесії — зі спектаклями, все-таки, як кажуть у народі, — далеко куцому до зайця. Театр, мистецтво — це об’єднує людей. А політика, як правило, їх роз’єднує. Зрештою, мене знають як артиста — і не дай Боже навпаки! І тепер, коли мені вже ніхто не пропонує грошей і не обіцяє жодних посад, я можу цілком спокійно скласти депутатські повноваження, залишивши за собою головне право — бути чесною людиною. А підбиваючи якісь підсумки свого перебування в Київраді, можу констатувати: зробив багато. Але головне — нічого не вкрав, нікого не зрадив.

— Якщо ви складете депутатські повноваження, то присвятите себе виключно творчості? Як зараз вибудовуються ваші творчі стосунки з рідним театром імені Івана Франка, зважаючи на вашу велику зайнятість у компанії «Бенюк—Хостікоєв»?

 

— Я ніколи не переставав творити. Навіть депутатом устиг знятися в багатосерійному фільмі. Що ж стосується моїх творчих стосунків із рідним театром імені Івана Франка, то ще у 2001 році відбулася прем’єра спектаклю «Отелло» у постановці Віталія Малахова. Цей спектакль був дуже позитивно сприйнятий критикою. Але найголовніше — він сподобався глядачу. «Отелло» досі йде на аншлагах. Того ж року мене визнали найкращим актором сезону. І того ж таки року — 2001-го — художнім керівником франківців став Богдан Ступка. Після цього не можу похвалитися жодним прем’єрним спектаклем. Ось, мабуть, і все. Хоча ні, спектаклі з моєю участю в театрі імені Франка, як і колись, ідуть на аншлагах. А в нових ролях мене можна побачити в постановках театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». У репертуарі нашої компанії п’ять різножанрових спектаклів. Ех, нам би ще свою сцену...

 

З досьє «ДТ»

Анатолій Хостікоєв — актор, режисер, народний артист України. Народився 15 лютого 1953 року в Києві. У 1970—1974 р. навчався в театральному інституті ім. Карпенка-Карого. З 1974 по 1978 рр. працював у театрі ім. Марії Заньковецької у Львові. У 1978—1980 рр. працював у театрі російської драми ім. Лесі Українки в Києві. З 1980-го — актор Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. На сцені цього театру Хостікоєв зіграв яскраві різнопланові ролі у спектаклях «Васса Железнова», «Санаторійна зона», «Енеїда», «Крихітка Цахес», «Пігмаліон», «Кін IV», «Отелло», «Швейк» та в багатьох інших. У 2000 р. спільно з Богданом Бенюком та Мирославом Гринишиним створив театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв». Зіграв понад 50 ролей у кіно (одна з останніх робіт — багатосерійний фільм «Серцю не накажеш»). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.