Вам нужно Авторизоваться. Забыли Пароль? Регистрация
Апрель Воскресение 30 2017 г. в 15:59

Виходити переможцями з усіх надзвичайних ситуацій

Автор: Геннадiй ОНИЩЕНКО
Источник: Журнал
Добавлено: 2005-11-22 21:50:00

Журнал "Надзвичайна ситуація"
№ 8 (82), Серпень 2004 рiк
Виходити переможцями з усіх надзвичайних ситуацій


Анатолія Хостікоєва знають і люблять мільйони кіно- і телеглядачів. На спектаклях iз його участю не буває вільних місць, а прем’єри його театральних постановок завжди проходять із шаленим успіхом. Його енергетична віддача вражає і своєю потужністю, і здатністю магнетизувати увагу глядацького залу.

Про життя на сцені і поза нею, про кумедні, драматичні та надзвичайні ситуації наша розмова з Майстром.

"Н. С." Анатолію Георгієвичу, як розпочалася ваша акторська кар’єра?


Сцена з спектаклю “Пiгмалiон”
Анатолiй Хостiкоєв: Після закінчення Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого я потрапив працювати до Львова. Тодi мені було все одно, куди їхати, та не все одно з ким, бо я був уже одружений. Спочатку мене запросили до театру імені Лесі Українки, а мою дружину – ні. То ж ми взяли й поїхали до Львова в театр імені Марії Заньковецької, куди нас брали працювати вдвох.

На той час у Львові працювали дуже цікаві, вірніше сказати, видатні актори і режисери. Головне, атмосфера була дуже дружня. Ми навіть Новий рік зустрічали разом у театрі. 31 грудня ввечері приносили випивку, каструлі й банки з їжею, накривали величезний стіл і влаштовували "капусник". А брали в ньому участь корифеї української сцени Сергій Данченко, Федір Стригун, Богдан Ступка, Лариса Кадирова... Коли у людей, що разом працюють, є бажання бачитись і в свята – це просто чудово.

У творчому плані початок теж був хороший. Я отримав роль молодого лейтенанта Черниша в "Прапороносцях" Олеся Гончара. До речі, у Києві цей спектакль не йшов, бо письменник дозволив здійснити інсценізацію роману лише режисеру Сергію Данченку. Коли ж я пішов до армії, спектакль на час моєї служби у війську "заморозили", поки я не повернувся.


Анатолiй Хостiкоєв у ролi лейтенанта Черниша у “Прапороносцях” Олеся Гончара
Добре пам’ятаю ще одну чудову роль у спектаклі Коломiйця “Срібна павутина”. Я грав чорта і на мого персонажа приїжджали подивитися люди навіть з інших міст. У шкільні роки, та і в студентські я досить серйозно займався спортом і мій "герой" вийшов справжнім трюкачем та каскадером. Саме у Львові я зрозумів, що, по-перше, справжній актор повинен мати діапазон від акробата до філософа, а по-друге, що театр – не виробництво і в ньому має панувати атмосфера любові.

"Н. С." – У багатьох Ваших шанувальників, а головне, шанувальниць, Ви, як актор, асоціюєтесь iз "героєм-коханцем". Як ви ставитесь до цього?

А. Х.: Я не завжди граю коханців та красенів. І як приклад – Лукаш, котрий розповідає солдату Швейку про своїх жінок. Хто бачив спектакль, зрозуміє, що я маю на увазі.


Кадр iз фiльму “Штемп”
Дуже легко грати негідників. На диво, підступність більш зрозуміла глядачеві, ніж благородство. Траплялося грати відвертих бандитів. У фільмі "Амерікен бой" я грав главаря банд формування "Близнюка". Для створення більш переконливого образу я чимало поспілкувався з людьми, що мали кримінальне минуле. До речі, це були зовсім неоднозначні особистості, серед них зустрічалися дуже сильні характери. І мого "Близнюка" я намагався зробити не просто мерзотником, але й надати йому деякої привабливості.

У свій час я відмовився від ролі Дон Кіхота у виставі Мирослава Гринишина, тому що запропоновано було зіграти духовно зневірену людину. Я ж вважаю Дон Кіхота вічним ідеалом добра і віри. У людей не можна відбирати ідеали. Кілька років тому я вирішив зіграти Отелло – благородного мавра. Не впевнений, чи можна його назвати героєм-коханцем.

"Н. С." Багато хто з акторів, працюючи все життя в театрі, не знайшли себе в кінематографі. Ваші кіногерої відомі далеко за межами України.

А. Х.: Думаю, що міг би зробити в кіно набагато більше. Навіть у тих серіалах, що знімаються зараз. Детективи, наприклад, – це мій жанр. На початку 90-х років я багато знімався в Москві. Пам’ятаю пригодницькі стрічки – "Штемп" та "Похорони на другому поверсі". Я був тоді в чудовій спортивнiй формі. Хоча, якщо відверто, в театрі на той час був недовантажений.

"Н. С." Вам надзвичайно чудово вдавалися бійки. Розкажіть, наскільки дійсність не збігалася з екранним зображенням?

А. Х.: У "Штемпі" моїм героєм був майор московського карного розшуку Єршов. Навіть вороги називали його "правильним ментом", бо головним для нього була боротьба за справедливість. Багато епізодів картини знімалося в Бутирській в’язниці. Є в фільмі цікавий момент – бійка з бандитами в тюремній камері. Усіх в’язнів, до речі, грали працівники міліції. Коли робили постановку бійки, тренер детально пояснював нам, як потрібно зупиняти кулак біля обличчя "супротивника", казав, що по-справжньому бити не можна, треба битися "по-акторському". Під час репетицій усе було просто чудово. Але коли лунала команда "мотор" – прагнення до "реалізму" перемагало і починалася справжня "потасовка". Мої друзі-міліціонери не могли втриматися... В результаті мені зламали зап’ясток лівої руки та вибили два ребра. Після зйомки дубля кажу: "Хлопці, ви з глузду з’їхали", а вони у відповідь: "Георгiєвич, вибач, самі не розуміємо, як це трапилося!".

"Н. С." Ваше ставлення до фільму "Роксолана"?

А. Х.: У багатьох акторів є ролі, що піднесли їх на пік популярності. Не думаю, що для мене це роль султана Сулеймана. Я розраховував знятися в історичному фільмі, а вийшла "мильна опера". Сулейман був непересічною особистістю... Заради любові до жінки він міняв закони, відступався інколи від приписів Корану, жертвував власними синами... Це був талановитий державний діяч, геніальний полководець, чоловік, що тримав у руках увесь світ. Дуже прикро, але на жаль, усе це залишилося поза фільмом. І образом Сулеймана я, м’яко кажучи, не задоволений.

"Н. С." Чи траплялися у Вашому акторському житті ситуації, які можна було б назвати надзвичайними?

А. Х.: Траплялися і неодноразово. Розповім лише про одну. Її можна назвати драматично-надзвичайною.

Якось запросив мене Роман Віктюк до Лондона працювати над постановкою спектакля "Двоє на гойдалці" за Гібсоном. А жили ми на віллі відомої балерини Наталії Макарової. Майже місяць репетирували і зробили спектакль у чорновому варіанті. Потім Роман поїхав до Москви домовитися про декорації та костюми, а нам з Макаровою наказав повторювати текст ролей. Та швидко без певної роботи я засумував. Ну що робити самому в Лондоні, ще коли грошей обмаль? Обслуга на віллі холодильник харчами заповнювала, а так щоб піти до музею, або ще куди – то проблема. Одним словом, хотілося мені додому. Наташа Макарова допомогла мені з квитками на літак, і я полетів до Києва. Треба сказати, що в Лондоні я підписав дивовижний контракт – гастрольне турне Санкт-Петербург, Москва, Лондон, Париж, Нью-Йорк. Я вже бачив себе всесвітньовідомою зіркою. Перед таким навантаженням не гріх було хоч декілька днів провести в рідному місті.

У Києві я вирішив провідати театр і, хоча мав у спектаклі заміну, все ж таки зіграти в "Білій вороні". І ось я беру Жанну д’Арк на руки, раптом проламується на підлозі сцени дошка, нога потрапляє в порожнечу, колінний суглоб розривається – "летять" зв’язки, меніск... На швидкій допомозі мене везуть до лікарні. І замість того, щоб назавтра летіти до Лондона, потрапляю на операційний стіл. Коли я попросив лікарів зателефонувати режисеру, Роман Віктюк довго не міг второпати, що саме я роблю в Києві. А у відповідь на слова лікаря, що через місяць я зможу ходити, Віктюк тільки вилаявся. З часом він все ж таки мене простив.

"Н. С." Нещодавно глядачі познайомилися з Вашою новою роботою – спектаклем "Сеньйор з вищого світу". Чи не важко, коли всі актори в спектаклі - родичі? З одного боку, родичам сам Бог велів зображати на сцені родину, але з іншого – такого ще не траплялося на вітчизняній сцені.

А. Х.: Спочатку в "Сеньйорі" мали грати деякі актори з театру ім. Івана Франка. Та хтось кудись від’їжджав, дехто був зайнятий іншими справами... А потім спало на думку, що слід залучити родину. До того ж, як кажуть, рідня – ріднею, але ж усі чудові, талановиті актори.


Зоряна родина в спектаклi “Сеньйор з вищого свiту”
Було дуже зворушливо, коли вся компанія зібралася на першу репетицію, - трапилася нагода побачитися і поспілкуватися. Не можу сказати, що репетиції проходили завжди безхмарно, але якихось серйозних непорозумінь не було. За рік ми об’їздили з цією виставою майже всю Україну і скрізь нас приймали чудово.

"Н. С." Ваш улюблений відпочинок. Що допомагає отримувати наснагу для творчої роботи?

А. Х.: Дуже люблю туристичні подорожі. Причому чим складніші – тим краще і цікавіше. Часто ходжу на байдарках. Полюбляю ловити рибу. А ще більше – збиратися на рибалку, готувати снасті. Це дуже допомагає в разі потреби заспокоїтись і зосередитись на потрібних думках. Буває, три – чотири години готуюсь до рибалки, а потім нікуди не їду. І почуваю себе чудово.

"Н. С." Розкажіть "рибацьку бувальщину", що трапилася з Вами.

А. Х.: Коли я ще був зовсім малим, поїхали ми з батьком відпочивати до родичів на Південний Буг. Є там таке село – Мигия. А мій батько був затятим рибалкою. Так-от, на середині ріки знаходився великий камінь, ціла скеля. Батько плавати не вмів і його відвозили до каменя на човні. Якось гачок вудки за щось зачепився. Тато поліз його звільнити, впав у воду та й став тонути. На щастя, поблизу на човні пропливав один дід, він буквально з-під води витяг батька і врятував. Мама сильно лаялася і кілька днів нас на річку не пускала. Пізніше батько знову пішов ловити рибу, та трапилася інша пригода – він утопив штани. Причому в кишені лежав годинник – річ на той час дуже цінна. Та й ходити без штанів по селу було соромно. Стали їх шукати – марно. Тоді пішли на такий експеримент. Дядько, що рибалив поблизу, зняв свої штани і кинув у річку. Течією їх віднесло саме туди, де перечепилися за корягу батькові штани. Усе скінчилося благополучно.

Через декілька днів тата запросили до клубу прочитати лекцію про міжнародну ситуацію. Так-от, усі присутні на лекції поділилися на два табори. Перші запевняли, що лектор – це той, хто ледь не втопився біля каменя, а другі стверджували, що лектор – це той, що днями ледь не втопив у річці свої штани.

А якось нас із другом Михайлом Кожуховим, відомим російським мандрівником, запросив на рибалку губернатор Красноярського краю Лебiдь. Поїхав я в "близьке зарубіжжя" за 5000 кілометрів ловити тайменя. Треба сказати, ця риба досягає гігантських розмірів. Лебедю попалася така величезна рибина, що він її просто не міг витягти з води. Боролися Лебiдь з рибою до тих пір, поки мер міста Єнісейська не стрельнув у неї з двох стволів мисливської рушниці. Коли вбиту рибину витягли, я запитав: "А якби ти промазав і перебив леску?". Той мені відповів, що в такому випадку вже не був би мером Єнiсейська.

"Н. С." На прощання, Ваші побажання читачам журналу.

А. Х.: Від усього серця бажаю зустрічатися з екстремальними ситуаціями на тренуваннях. І завжди виходити переможцями з усіх надзвичайних ситуацій, що трапляються в реальному житті.

Розмову вів Геннадiй ОНИЩЕНКО, м. Київ

Понравилась статья? Поделись с друзьями!
Добавить в избранное Добавить в Google - Закладки Добавить в Яндекс.Закладки Добавить в Facebook Добавить в Twitter Добавить в Мой Мир Добавить в Мемори Запостить в ЖЖ Запостить в блог на Liveinternet Поделиться на WOW.ya.ru 0
Нравится
URL
HTML
BBCode


Оглавление   |  На верх


Вход

Логин:

Пароль:


Запомнить меня
Вам нужно Авторизоваться.
Забыли Пароль?
Регистрация

На Сайте

Гостей: 1
Пользователей: 0


Статистика


Страница сгенерирована за 0.096 сек..