Вам нужно Авторизоваться. Забыли Пароль? Регистрация
Апрель Воскресение 30 2017 г. в 0:28

Богдан БЕНЮК: «Зупинитися й відчути, що ти ще людина...»

Автор: Людмила Момот
Источник: Президентський вістник N 30. 10 вересня 2004 року,
Добавлено: 2005-11-25 20:27:32

N 30. 10 вересня 2004 року, стор. 8


ДУХОВНІСТЬ. Інтерв'ю з приводу
Богдан БЕНЮК: "Зупинитися й відчути, що ти ще людина..."





"... Я пишу не для того, щоб догодити читачеві. Навпаки! Я роблю все для того, щоб він одержав справжню нервову стряску. І ще одне: я написав... не так, як звичайно пишуть, прикрашаючи життєві історії, я описав нічим не прикрашене життя". Джон Стейнбек. Його повість "Про мишей і людей" принесла йому справжню славу, після чого, власне, й розпочався великий шлях у велику літературу. Написана 1937 року, в час, коли Америка переживала економічну кризу, і більшість простих людей мимоволі перетворювалася на заробітчан, вона відлунює в сьогодення болем і розпачем, роздавленими мріями, скаліченими долями. І біль цей, спродукований режисером (Віталій Малахов) і акторами (театральна компанія "Бенюк і Хостікоєв"), пронизує і не відпускає впродовж усієї вистави: майже три години - суцільна кульмінація. Глядачі, занурюючись у "нічим не прикрите життя", одержують справжню "нервову стряску".
- Зізнайтесь, овації, якими нагородили вас зворушені театрали, не стали для вас несподіванкою? - запитала у народного артиста України Богдана БЕНЮКА. - Адже такий матеріал не може залишити байдужим...

- Так, я щиро вдячний Віталію Малахову, який "вивів" нас на Стейнбека. Розмову щодо повісті "Про мишей і людей" він завів, коли ми працювали над "Отелло", і всі, звичайно ж, загорілися, адже тема дійсно актуальна для нинішньої України. Тисячі співвітчизників, потрапивши в тенета кризи, вимушені шукати щастя на чужих землях, у чужих сім'ях, мимоволі руйнуючи свої. Ота мрія, якою живуть наші з Толею Хостікоєвим Джордж і Ленні, - скласти завдяки своїй виснажливій праці якусь копійчину і купити власну ферму, зажити гідним життям, працюючи на себе, а не на когось - не дає спокою і нинішнім заробітчанам. Та далеко не всім вдається її реалізувати.

- О, як вони мріють, ваші герої! Особливо Ленні. Це велике дитя, яке, на його щастя, не розуміє підступності й жорстокості світу. Та й Джордж, здавалося б, навчений життям реаліст, мимоволі піддається уявлюваному майбутньому. А вже з перших акордів цих озвучених мрій стискається серце і, на жаль, не помиляється...

- Театр не може розв'язати проблему, але може привернути до неї увагу, примусити думати, співпереживати. Адже дуже часто нам усім здається, що певна проблема стосується тільки певного кола людей, і що мене це точно обійде. Звідси - жахлива збайдужілість у суспільстві, я б навіть сказав - душевна сірість і ницість.

- Джон Стейнбек, до речі, так проникся проблемою заробітчанства, що навіть намагався зустрітися з високими державними чиновниками, щоб зрозуміти, як її можна розв'язати. А ви не відчуваєте такої потреби?

- Джон Стейнбек на своє послання, як відомо, відповіді не одержав. Думаю, навіть не тому, що проігнорували, а тому, що та відповідь при відомому розмахові економічної кризи була б щонайменше канцелярською. Адже проблема розв'язується не так просто, економічно-суспільні процеси мають пройти свої етапи розвитку. Хоча позиція письменника, безумовно, викликає повагу. До речі, сама тема твору - мрія про гідне життя - відтворена і в нашій літературі, згадаймо хоча б "Землю" Ольги Кобилянської. Хіба не була б актуальною нині? І якщо нація має такі зразки високої літератури, вона починає більше пізнавати себе й відчувати об'єднуюче начало. Інша річ, що до свого не завжди наважишся підступитися. Відомий режисер Андрій Жолдак не раз говорив про те, що хоче поставити на сцені твори своїх пра-прадідів (театральна родина Тобілевичів. - Ред). Однак не наважується, боїться доторкнутися до того глибинного, що містять у собі ці тексти. Виявляється, що читати - це одне, а переносити в сценічну площину - зовсім інше, відкривається дивне кодування за кожним рядком. Його одразу й не розпізнаєш, але чітко усвідомлюєш - те, що мовлено, далеко не все. Відтак боїшся схибити, погрішити поверховістю. До речі, перелік тем, які панують на театральних підмостках, зовсім незначний - десь близько десятка, і вони, так би мовити, пересипаються в найрізноманітніших проявах і варіантах. Все залежить від того, який емоційний згусток містить конкретна ситуація у конкретному сценічному втіленні, як діють герої в екстремальних умовах. Адже саме тоді, коли від героя вимагається докласти іноді надлюдських зусиль, щоб залишитися людиною, і проповідуються вічні людські цінності.

- Реальне життя цього вимагає, на жаль, не рідше, ніж змодульована письменником або режисером історія, і мало не щодня пропонує вибір: уберегти людське обличчя, чи, проковтнувши сором, переступити певну межу (в кожному конкретному випадку вона своя)... Перед вами часто постає проблема вибору?

- Звичайно, ці життєві шаради не оминають нікого. Але мені, вважаю, пощастило, доля уберігає від таких ситуацій, в якій опинився, приміром, мій нинішній герой. І чесно кажучи, не хотів би бути на його місці.

- Життя Джорджа після того, як він застрелив Ленні, рятуючи від лінчування, теж, можна вважати, закінчилося. Разом з Ленні-"тормозом" зник Ленні-друг, єдина рідна душа на цьому світі, заради якої, виявляється, можна було терпіти всі незручності й навіть приниження. "Ми інші, - щасливо-мрійливо говорили ваші герої, розмірковуючи над долею таких же заробітчан, - у мене є ти, а у тебе є я..." У ті миті, зізнаюся, забуваєш про їхнє нужденне життя, розуміючи, що багато хто їм може позаздрити...

- Тому й фінал вистави вирішений неоднозначно. Ми не зафіксували єдино-можливий акорд, оскільки при такому моральному виборі надзвичайно важко визначитися. Джордж може продовжувати жити і безкінечно мучитись, а може й пустити собі кулю з того ж револьвера, з якого вбив Ленні. І все ж він, віддавши власну душу на вічну муку, не допустив, щоб над його нещасним другом збиткувалися.

- Яке ж коротке, швидкоплинне і важке у своїй непередбачуваності життя, вкотре пересвідчуєшся на прикладі ваших героїв!..

- І тут ми нічого змінити не можемо, а от залишатися людьми - у наших силах. Коли досягаєш певних вершин, саме час подумати, а що ти важиш у цьому житті, щоб воно не було таким тендітним, щоб відчувався стержень, який тримав би тебе не певній висоті над землею.

- Який стержень тримає вас?

- Божа рука і мамина молитва. Я прожив нелегке життя. Залишившися дуже малим без батька, скуштував гіркого відчуття сирітства, незахищеності в цьому світі, не звідав душевного благополуччя. Спасибі мамі й добрим людям, які не дали озлобитися. Але ж і часи були іншими. Тоді подорожній, приміром, зустрівши ніч у якомусь селі, міг постукати в будь-яку хату й одержати прихисток - щедру вечерю й нічліг. Чи можливе це нині? Ми тепер боїмося один одного, і душі наші зашкорубли. Тому зі сцени й намагаємося їх пробудити.

- Побачивши вас у ролі Джорджа, пораділа: про таку психологічну роль можна тільки мріяти.

- Я не належу до тих акторів, які мріють про певну роль. Вважаю, що всі ролі даються мені Божою милістю, і завжди вдячний за будь-яку нагоду зустрітися з глядачами. По-різному сприймаю ролі на початку, але поступово починаю закохуватися в них і тоді вже працюю на повну котушку. Бо коли відчуваєш таке Боже благословіння, розумієш, що треба віддавати сповна те, на що у даний момент здатен. Зрештою ж, що ти заслужив, те і маєш. І на сцені, і в житті. Театр сьогодні знову на роздоріжжі. Він, власне, постійно перебуває в пошуку, в ньому немає сталих позицій. Тільки-тільки досягли певної вершини, завоювали глядача, як треба думати, чи потрібні ми йому і якими саме. Наша вистава збентежила людей саме тому, що є на часі. Заробітчанство надто підступне: на нього йдуть заради порятунку сім'ї, свого майбутнього, а дуже часто воно безжально і незворотньо руйнує цілі родини. Це велика біда, і треба бити на сполох, адже люди, які вимушені принижуватися, працюючи за копійки, часто-густо не маючи ніяких прав, оскільки влаштовуються на роботу нелегально, без паспортів (навіть у межах України), не можуть продукувати у майбутнє гідність нації, її високий дух. У моєму селі в Надвірнянському районі на Івано-Франківщині залишилися самі алкоголіки, на весіллях жінки танцюють із жінками, а всі працездатні розбудовують Європу. Нам легко далась незалежність, ми її по-справжньому не вистраждали, можливо, тому й стільки проблем звалилося на нашу молоду країну. Без болю нічого не буває. Звичайно, розв'язати їх неможливо швидко й лише за велінням серця, але на цьому шляху дуже важливо не зачерствіти душею, не відгородитися "своєю хатою скраю". Саме під таким кутом зору ми й будували нашу виставу. Якщо вдалося достукатися до сердець глядачів, щиро радий.

- Як правило, після таких емоційно насичених ролей душа актора просить продовження. Стейнбек, до речі, після "Мишей..." на цю ж тему написав роман "Грона гніву"...

- Вистава (тьфу-тьфу!) не завершує своє життя після прем'єри. І щоразу, виходячи на сцену, ми по-новому переживаємо історію своїх героїв. Після чотирьох показів спектаклю у Києві повеземо його по Україні, і в кожному регіоні це буде своя історія Джорджа й Ленні, трансформована через той подих залу, який відчуватимемо. А щодо планів, то ми, на відміну від тих же письменників, люди залежні - від драматургії, режисера, від щасливого збігу обставин, коли ці дві субстанції знаходять одна одну, і від того, чи в концепцію, яка щойно народжується, вписуєшся саме ти. Плани, звичайно, є, але, розчарую вас, зовсім у іншому жанрі. В якому - не скажу. Нехай буде інтрига. Зникає вона - зникає зацікавленість.

- Ваша вистава - і про чоловічу дружбу. Ви належите до тих щасливчиків, які знають, що це таке...

- Натякаєте на Толю Хостікоєва? Справді, те, що маю такого друга, вважаю великим і щедрим дарунком долі. Це дивовижної широти й надійності людина. А ще - талановитий, чесний і справедливий. З іншим би просто не було нашої театральної компанії "Бенюк і Хостікоєв".

- Ви часто посилаєтеся на Боже благословіння. Щиро вірите в Бога, ходите до церкви, день, як і належить, починаєте з молитви?

- І вірю, й ходжу, й молюся. Для мене це все дуже природно, я в цьому виріс із дитинства, мені, на щастя, не доводилося вдавати з себе атеїста. Все так глибоко сиділо в душі, що ніякі зовнішні обставити не могли забрати це від мене.

- А вдається дотримуватися десяти заповідей?

- Ні, й, думаю, нікому не вдається. Але справа, як на мене, в тому, щоб прагнути до цього, бо це - як кодекс честі. До речі, багато наших нинішніх бід саме від того, що не пропагуємо його. Пам'ятаєте, коли приходили до клубу в кіно чи на танці, що бачили на чільному місці? Моральний кодекс будівника комунізму. Що в ньому було? А ці ж десять заповідей, тільки замасковані, звичайно. Вони були постійно перед очима, мимоволі всотувалися в підсвідомість. Звісно, крила янголів у всіх не виростали, але певні орієнтири були. Переконаний, що багато речей, які протирічать простій людяності, нині не відбувалися б, якби всі намагалися дотримуватися цих правил. А взагалі було б непогано, якби кожен із нас час від часу зупинявся, відкривав очі та з полегшенням думав: слава Богу, що я нарешті "загальмував"! Бо в такі хвилини згадуєш, що є сім'я і друзі, що їм потрібні твої любов і співучасть, а комусь, можливо, зовсім чужому, - твоя допомога. І починаєш розуміти, що ти ще людина...





Людмила Момот


© "ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ ВІСНИК"



Понравилась статья? Поделись с друзьями!
Добавить в избранное Добавить в Google - Закладки Добавить в Яндекс.Закладки Добавить в Facebook Добавить в Twitter Добавить в Мой Мир Добавить в Мемори Запостить в ЖЖ Запостить в блог на Liveinternet Поделиться на WOW.ya.ru 0
Нравится
URL
HTML
BBCode


Оглавление   |  На верх


Вход

Логин:

Пароль:


Запомнить меня
Вам нужно Авторизоваться.
Забыли Пароль?
Регистрация

На Сайте

Гостей: 3
Пользователей: 0


Статистика


Страница сгенерирована за 0.219 сек..