Вам нужно Авторизоваться. Забыли Пароль? Регистрация
Июль Пятница 28 2017 г. в 13:57

Біла ворона комерційної сцени

Автор: Ліліана ФЕСЕНКО
Источник: “Хрещатик”
Добавлено: 2006-01-24 14:18:44

Біла ворона комерційної сцени

Успіх театральної компанії “Бенюк і Хостікоєв” базується не на хитрощах бізнесу, а на відданості мистецтву, вважає продюсер Мирослав Гринишин

Ліліана ФЕСЕНКО

 

“Хрещатик”


Театральна компанія “Бенюк і Хостікоєв” існує вже три роки. Коли актори репрезентували свій перший проект “Синьйор з вищого світу”, ніхто не чекав, що то початок розбудови чи не єдиного, насправді приватного, українського театру, принаймні такого рівня популярності. Тепер у репертуарі вже чотири спектаклі, і поява кожного ставала сенсацією. За “Людей і мишей” колектив отримав найвищу театральну нагороду “Київська пектораль”, а “Білу ворону” назвали гімном Помаранчевої революції. А “Швейк” давно став легендою. Про реалії існування цього комерційного театру в нашій державі розповів продюсер компанії “Бенюк і Хостікоєв” Мирослав ГРИНИШИН.

— Що допомагає вашому колективові, який не має власного приміщення, триматися разом і не розбігатися, як інші антрепризи?

— Основа всього — це незмінний кістяк, команда лідерів — Богдана Бенюка і Анатолія Хостікоєва. А вже навколо них для кожного окремого проекту збираються інші актори. Бенюк і Хостіков не просто друзі і куми: між ними могутній енергетичний зв’язок на сцені. Це унікальний сплав двох видатних артистів з абсолютно різним амплуа, тому вони обоє гармонійно поєднуються у спектаклях різних жанрів і тематики. А це дає можливість вільно орієнтуватися у репертуарній політиці. Їхні стосунки розвиваються — ці актори постійно в русі. Не встигли ми відіграти одну прем’єру, як уже з’являється задум іншої. Одразу після “Людей і мишей” почалася робота над “Білою вороною”. А тепер уже репетируємо “Запорожця за Дунаєм” за мотивами твору Гулака-Артемовського.

— Це буде дещо осучаснена версія?

— Так, до оригіналу ми додамо кілька пікантних моментів, щоб п’єса прозвучала актуально для нинішнього глядача.

— Створюючи нову виставу, ви продовжуєте працювати і над старими?

— Так, бо у нас сам по собі виник метод неперервного ланцюга в роботі. Режисери знають, що виставу легше створити, ніж потім втримати на належному рівні, не запустити. І якщо ми прагнемо бути лідерами сучасного театру, диктувати моду, то мусимо перебувати у постійному тренінгу. Наш “Синьйор з вищого світу” вже четвертий рік поспіль проходить на аншлагах. Деякі глядачі ходять по п’ять-шість разів. У яке б місто не приїхали, нас чекає незмінний успіх.

— А є якісь певні закони розвитку комерційного театру?

— Так, і вони сформовані на базі розвитку європейського театру. Але нам це не дуже підходить, бо за кордоном театри існують не лише за рахунок глядача, а й різних фондів і культурних організацій. Там уже стало правилом: спектаклі живуть не більше одного-двох років. Ми ж собі таку розкіш не можемо дозволити — надто багато зусиль і капіталовкладень вимагає кожний новий проект. До того ж прагнемо створити повноцінний різноплановий репертуар, афішу, як у стаціонарного театру. Через це дотримуємося власних правил — жодної одноденки, лише справді художні, мистецькі постановки. Адже насправді все просто — режисер має ставити такі вистави, які глядачам хотілося б побачити. Митець не має права думати лише про власну самореалізацію, бо театр — мистецтво публічне. Можливо, з часом ця політика дозволить нам перерости в справжній храм Мельпомени з усіма його атрибутами і структурами. Через це і позиціонуємо себе як національний колектив — у нас усі спектаклі грають українською мовою.

— Маючи такі наполеонівські задуми, доводиться йти на жертви?

— Так, і часто. Наприклад, коли ми ставили “Білу ворону”, я молився, щоб у нас була відповідна звукова база, адже для мюзиклу найголовніше звук. І нам довелося багато в чому себе обмежувати, але таки придбати відповідну апаратуру. Але ж воно того варте, бо “Біла ворона” буде цікавою і через двадцять років.

— І все ж ви не позбавлені кон’юнктури. На ваші прем’єри приходять Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, інші посадовці...

— Так, але, на превелике щастя, ми не маємо жодного дорадчого диктату з боку влади. Люди наверху змінюються, а ми залишаємося такими ж, як були. За часів президентства Леоніда Кучми мали ті самі умови існування, що й тепер. І Віктор Ющенко до нас приходив ще до того, як став главою держави, а нинішні міністри — до того, як здобули свої портфелі. Просто сьогоднішні посадовці завжди ходили в театр незалежно від свого статусу. І тепер вони не проходять повз касу, використовуючи службове становище. І Луценко, і Томенко купують квитки на кожен спектакль, хоча ми, безумовно, не відмовили б їм у запрошенні. А Юлія Тимошенко, яку ми довго кликали подивитися “Білу ворону”, прийшла несподівано: без помпи, з одним охоронцем. Придбала квиток і тихо зайшла у зал, коли вже почало гаснути світло.

— Кажуть, що цей спектакль ви присвятили їй.

— Ні, продюсер вистави Гліб Загорій в усіх програмках написав: присвячено родині, сину та друзям, що ніколи не зраджують. Але в Інтернеті пройшли чутки, начебто постановка відштовхувалася від образу Юлії Тимошенко. Що ж, іноді людський поголос означає вищу правду.

— І на прем’єрі представник Юлії Володимирівни вручав артистам годинники і квіти від її імені...

— Так, бо ми тоді офіційно її запросили, але Тимошенко була прем’єр-міністром і не змогла вибратися через зайнятість, хоча й пообіцяла. І щоб якось компенсувати незручності, що створила (глядачі проходили крізь кордон охорони), передала квіти і подарунки.

— А чому ви обрали своєю постійною сценою театр імені Лесі Українки, хоча актори служать у театрі імені Івана Франка?

— Ми граємо не лише на Лесиній сцені, нас запрошують в усі обласні театри України. Нещодавно нова івано-франківська влада доклала зусиль, щоб ми показали там увесь репертуар, хоча це дуже важко і фізично, і фінансово: самих лише декорацій поїхало чотири величезні трейлери. А в Києві ми прижилися в театрі Лесі Українки, бо там у нас плата за оренду вдвічі менша, ніж у театрі Івана Франка. Якщо керівництво рідного театру виставляє нам суму оренди таку, як для московських гастролерів, це означає: нас не хочуть там бачити.

— А хто визначає репертуарну політику вашої компанії?

— Бенюк і Хостікоєв. Поставити “Білу ворону” було шаленим бажанням Анатолія Георгійовича. А ми з Бенюком прагнули допомогти здійснити цю мрію, зробити усе можливе, щоб вистава вийшла на належному рівні. Захотів Хостікоєв, щоб на сцені їздили мотоцикли — будь ласка. Хоча з ними досі стільки пригод, особливо на гастролях, адже існує заборона використовувати автотранспортні засоби через пожежну небезпеку. Тож доводиться щоразу шукати вихід зі становища. Захотів Хостікоєв білого коня — знайшли коня. Багато мороки було й з костюмами, адже їх замовили найкращому художникові — Марії Левицькій. І тепер, коли на сцену виходить уся масовка — і бургундці, і орлеанці — це щось надзвичайне!

— І все ж при чудовій масовці немає яскравих головних героїв, якими були у франківській постановці 1991 року Наталя Сумська та Анатолій Хостікоєв.

— Наша історія будувалася трохи інакше. Це ж рок-опера, тому важливим був насамперед голос виконавців. І знайти кращий, ніж в Юлії Удовенко, яка грає Жанну д’Арк, нині в Україні важко. Вважаю, що вона прозвучала дуже переконливо. Можна було б піти іншим шляхом і знайти хорошу драматичну актрису, але тоді вона не була б співачкою. Ми шукали компроміс, і я вважаю, що кандидатура Удовенко дуже вдала.

— Як на мене, Руслана була б переконливішою.

— У Руслани посередні вокальні дані. Енергетика тіла — то одне, а голос — зовсім інше. Саме в Удовенко він став суттю її існування на сцені.

— А де ваш театр більше люблять — у столиці чи провінції?

— Різниці немає. Де б ми не показували свої постановки — усюди квіти й овації. Глядачі в захваті від “Білої ворони” і у Харкові, і у Львові. А трагедією героїв у “Людях і мишах” шоковані і в Запоріжжі, і в Івано-Франківську. Публіка, яка любить театр, однакова.

— А немає враження, що російська мова була б комерційно успішнішою?

— Ні. Спочатку я і сам так думав. Перед гастролями до Харкова хотів, щоб “Синьйор з вищого світу” грали російською, адже там це основна мова спілкування. Однак потім побачили: нас і так добре розуміють, і для каси це теж не важливо, бо ідуть на імена Бенюка, Хостікоєва, родини Сумських. Тож погоди на цьому не зробиш, лише створиш проблеми виконавцям.

— А чому така оригінальна ідея сімейної антрепризи обмежилася лише “Синьйором”?

— Вважаю, цього було достатньо, інакше задум втратив би цінність. А нам хотілося цю унікальну ситуацію зберегти і не розпорошувати. До того ж п’єса про італійську родину лягала на виконавців, що теж пов’язані сімейними узами. Якщо якась нова драматургія продиктує подібну ситуацію знову — чому б ні? Але штучно насаджувати сімейність — не на користь справі.



Понравилась статья? Поделись с друзьями!
Добавить в избранное Добавить в Google - Закладки Добавить в Яндекс.Закладки Добавить в Facebook Добавить в Twitter Добавить в Мой Мир Добавить в Мемори Запостить в ЖЖ Запостить в блог на Liveinternet Поделиться на WOW.ya.ru 0
Нравится
URL
HTML
BBCode


Оглавление   |  На верх


Вход

Логин:

Пароль:


Запомнить меня
Вам нужно Авторизоваться.
Забыли Пароль?
Регистрация

На Сайте

Гостей: 1
Пользователей: 0


Статистика


Страница сгенерирована за 0.051 сек..