Вам нужно Авторизоваться. Забыли Пароль? Регистрация
Июнь Четверг 29 2017 г. в 3:29

Богдан Бенюк: Так, я крайньо правий і націоналіст!

Автор: Дмитро ЛИХОВІЙ Леся ШОВ
Источник: Україна молода
Добавлено: 2006-03-01 21:20:49

Богдан Бенюк: Так, я крайньо правий і націоналіст!
Народний артист України балотується в народні депутати, щоб захистити українців і репетирувати нові спектаклі... в сесійній залі парламенту

Дмитро ЛИХОВІЙ   Леся ШОВКУН   

      Богдан Бенюк — уже не просто улюблений актор і народний артист України. Тепер він насамперед політичний пропагандист. Бенюк каже, що всі до єдиної ролі, будь-коли зіграні ним у театрі чи в кіно, для нього однаково дорогі. Утім нинішня іпостась пана Богдана — кандидата у народні депутати — явно виділяється із загального переліку.Йдеться не про сценiчний образ. Бенюк — четвертий номер виборчого списку Всеукраїнського об'єднання «Свобода». І коли він каже, що потрапив до цієї націоналістичної партії не випадково, а за покликом душі, — цьому можна вірити. Принаймні наприкiнцi розмови з відомим актором журналісти «УМ», вражені запалом «крайньо правого» Бенюка-політика, розгубили майже всі «неполітичні» запитання. Можливо, посприяло цьому ще й те, що під час інтерв’ю панові Богдану постійно телефонували зі штабу ВО «Свобода» колеги по партії.

      Наш діалог відбувся у гримерці Театру ім. Лесі Українки одразу після чергової успішної вистави рок-опери «Біла ворона». До речі, на розмову з «Україною молодою» Бенюк проміняв навіть артистичний «бенкет»...

 

Після «Білої ворони»

      — Пане Богдане, щойно ви у фінальній сцені рок-опери «Біла ворона» так натхненно співали знамениту пісню Юрія Рибчинського «Свобода». Водночас це — назва вашої партії, яка бере участь у виборах. Чи вкладаєте ви в цей лейтмотив якесь нове значення?

      — Слово «свобода» має своє особливе значення незалежно від обставин. Неважливо, займаєшся ти політикою чи ніколи нею не цікавився, — це поняття є завжди сталим, людина прагне свободи завжди, хай навіть підсвідомо, хай навіть не розуміючи, що воно таке. Тому підкладати якийсь політичний зміст під звучання цієї пісні не варто. А вистава ця вийшла ще до того, як я пішов у Всеукраїнське об'єднання «Свобода» (усміхається).

      — Невже немає спокуси використати її з рекламною метою?

      — Та ні, треба розмежовувати вибори і роботу. Ми ж не настільки ниці, щоб у кожній виставі наголошувати, що я займаюся політикою, йду в парламент... Цього не можна робити. Хоча людям чомусь дуже хочеться проводити якісь паралелі. То казали, що наша Жанна д'Арк — це наче звільнена з посади Юлія Тимошенко, тепер з'явилася нова асоціація. Але не треба цього. «Біла ворона» — це класична річ, вона залишатиметься класикою завжди. А людська історія йде по колу, повторюється... Можна мудро, «в десяточку» відповідно до подій сьогодення поставити «Річарда ІІІ» Шекспіра, і хтось обов'язково скаже: о, це така-то партія собі влаштувала рекламу.

«Наша політика має бути наступальною»

      — І все-таки, наскільки нам відомо, вас запрошували у список БЮТ, і якби ви погодилися, то були б уже фактично готовим членом парламенту. Чому ви обрали саме ВО «Свобода»?

      — Ідеться про ідеологію. Попередні запрошення «не попадали в душу». А «Свобода» — так.

      Так, нас називають крайньо правими. Але з програм інших політичних сил Україна не отримує чіткого ідеологічного дороговказу, тієї точки, до якої треба прийти, а в нас — усе ясно. Бо хіба це нормально, коли Безсмертний (голова політради блоку «Наша Україна» й керівник виборчої кампанії «НУ». — Авт.) у відповідь на запитання, яка в «НУ» програма, каже: «А нам головне — щоб хлопці не скурвились»?! (Обурено розводить руками і робить акторську паузу).

      А захист українців (саме таку назву має передвиборча програма ВО «Свобода» — «Програма захисту українців». — Авт.) — це, хоч як не парадоксально, зараз дуже потрібний. Нас питають: а від кого захищати українців в Україні, чому це ви ставите таке дивне запитання? Але це справді треба робити. Бо всі шматки України, які поділені зараз на так звані регіони й ніяк не можуть зійтися докупи, — це наша біда. Виникає запитання: чому так, адже ми є одним цілим, у нас один менталітет?! А виявляється, що в різних точках України — зовсім різні поняття про її, України, вартість, про її історію, традиції, сьогодення і майбутнє... Кому потрібно, щоб нація була роз'єднана?!

      Ми, до речі, з жахом дізналися, що Міністерство освіти, виявляється, для кожного регіону має окремі підручники! І Західна Україна вчить історію дещо не так, як Східна... Хіба може так бути? Звісно, це абсурд. А все від того, що немає політичної програми руху держави. Тому і виникають такі сили, як наша, яка представляє патріотичні, націоналістичні інтереси...

      — А ви не боїтеся бути «націоналістом»? Усе-таки народний артист виступаєте в різних регіонах, у різних країнах за кордоном — і таке радикальне визначення. Ще публіку розлякаєте...

      — Не треба боятися цього слова. До речі, я взяв словник іншомовних слів, виданий у 1974 році, і почитав, як там пояснюють термін «націоналізм». Виявляється, націоналізм буває двох видів — буржуазний український і єврейський. І Комуністична партія СРСР, звісно, «веде непримириму боротьбу» з цим самим націоналізмом.

      Але ж націоналіст — це насправді патріот, людина, яка любить свою націю, мову, землю. Виходить, якщо я люблю свою маму, то я вже націоналіст? Просто на кожне поняття у нас, виявляється, можна дивитися по-різному. І щоб дійти до спільного знаменника, потрібно рухатися один до одного. Тому ми з цією Програмою захисту українців і їздимо по регіонах, роз'яснюємо людям...

      Причому це роз'яснення має бути наступальним. Не просто тихенько й скромно (демонструє, притишивши голос і потупивши очі. — Авт.) підсовувати: ось, вийшла така книжечка, якщо хочете — почитайте її... Ні, треба наступати!

      — Ага, тепер вас точно звинуватять у радикалізмі... (Підморгуємо.)

      — Наступати, обов'язково! Ви ж подивіться, виявляється, за переписом 2000 року нас (мається на увазі українців за національністю. — Авт.) 78 відсотків. А де ці 78 відсотків в інформаційному просторі? Це ж інформаційна війна йде, ми навіть не знаємо, кому який теле- чи радіоканал належить, хто нас годує тією інформацією, яку там подають. Чому про нашого Президента повідомляють п'ятою-шостою новиною? На початку новин говорять про будь-що, а тоді раптом дізнаємося, що десь там у Казахстані проводили соціологічне опитування, і наш Президент має аж 17-те місце за популярністю в СНД. І цю ж інформацію чомусь дають, її ж хтось свідомо вкидає!

      Наш Президент узагалі протягом цього року терпів суцільні образи. Мені здається, що, наприклад, коли піднімається економіка, держава збільшує видатки на соціальні програми, — про це треба щодня говорити. Чомусь щодня обливати Президента помиями — можна, а про те, що зросли пенсії чи вагітні жінки при народженні дитини отримують стільки грошей —згадали побіжно, і все. Нібито нічого доброго й не робилося, одне тільки погане.

      Віктор Ющенко — чудовий чоловік, і Президент — також, він нам Богом посланий. Єдине, що йому треба мати команду — з нормальних людей, а не якихось хапуг, які зараз навколо нього сидять і гальмують добрі речі.

      (Відповідає на дзвінок по мобільному: «Ти дзвониш наче з труби — не чути!..». Насамкінець короткої розмови: «Бувай, цілую в піднебіння». До нас: «От бачте, це партійні справи».)

      Повертаючись до інформаційного простору. Це ж питання національної безпеки! Хіба наше телебачення ставить питання справді державної ваги? Наприклад, чому ті люди, які багато років воювали за незалежність України, страждали за неї, досі не отримали за це належної шани (йдеться про визнання ветеранами вояків ОУН-УПА. — Авт.)? Чому Голодомор, ті репресії, які відбувалися проти української нації у ХХ столітті, досі навіть не визнані нашим парламентом? Це ж парадоксальна річ: винищено понад 20 мільйонів українців, а наша Верховна Рада навіть не добивається того, щоб про це знав увесь світ!

      Це страшна несправедливість, і про це треба говорити, доводити кожного дня. Бо хтось повинен відповідати за те, що відбулося з Україною й українцями у минулому столітті. Виникає просте запитання: хто?!

«Росія — наш «стратегічний партнер». І ворог»

      — Обережніше, а то ще відімкнуть нам газ.

      — Так-так — це «найстратегічніший» наш партнер, Росія. Цей «партнер» і водночас ворог для України став просто великою бідою. І про цю біду треба говорити весь час, щоб і росіяни знали.

      У мене є вражаюча стаття Валерії Новодворської — надзвичайної жінки, російської правозахисниці, яка може відповісти Росії краще, ніж багато тих політиків, які сидять у нашому парламенті. Просто дивуєшся їм там, у Верховній Раді: якщо питання, справді важливі й потрібні для Української держави, постійно підтримують близько ста депутатів, то хто ж ті решта 350? Хто вони для України?! Потрібні вони їй?! Ні! Бо вони анітрохи не вболівають за ту землю, по якій ходять!

      (Підходить до стола, виймає iз сумки папери, цитує виділений маркером фрагмент у статті Новодворської. — Авт.) «І якщо Росія звинувачуватиме Україну в чомусь, то ваша держава повинна нагадати Росії, що і вона нічого не заплатила Україні за планомірне знищення українського народу. За геноцид, за Голодомор, за те, що коїлося у 1930-40 роках, за все, що радянська влада влаштувала в Україні, ніхто вам не заплатив жодної копійки. Якби у Росії було хоч якесь сумління, вона взагалі постачала б вам газ задурно, щоб хоча б трохи з вами розплатитися. Але оскільки в Росії як держави немає совісті, ніхто про це і не каже».

      Бачите, деякі російські політики чомусь наважуються про це говорити, а багато хто з наших підгинає лапки й боїться.

      Тому-то я і пристав до «Свободи». Бо там немає «триумія». Ці люди знають, чого вони хочуть. І якщо подивитися список нашої партії, то там немає жодної одіозної фігури. А візьміть будь-яку іншу силу. У першій десятці ще може бути все нормально, але варто погортати прохідну частину списку далі — страшно стає. Тому й люди розчаровані. У них, починаючи з серпня-вересня минулого року, — сум'яття в душах, вони не знають, що робити. Мовляв, Майдан говорив одне, а діється зовсім інше, ми втратили віру, розчарувалися...

      Та не втрачайте віру! Майдан же не тим займався — там не просто революція відбулася, а сплеск душі, об'єднання духу! І цей дух повинен працювати якраз у новообраному парламенті.

«Президентові треба брати віжки у свої руки»

      — Але поки все йде до того, що «майданного» духу в наступній Верховній Раді буде, в кращому випадку, не більше, ніж у нинішній.

      — Мені здається, що якщо навіть переможуть погані сили, треба тоді Президентові брати ситуацію у свої руки. Він тоді має робити те, що повинен робити Президент УКРАЇНИ, — вживати жорстких заходів. Інакше ця держава розсиплеться, її просто не буде!

      — Можливо, «національна» проблема не лише в парламенті, а й у виконавчій владі? Адже захистом української мови та культури повинне займатися і, скажімо, «профільне» міністерство, уряд...

      — Ні, я переконаний, що цей величезний провал у перспективі розвитку нашої держави, її національної складової утворився саме тому, що ми не маємо справді УКРАЇНСЬКОГО законодавчого органу. А той, який маємо, гальмує все, що тільки може. Тільки уявіть собі: на даний момент у Верховній Раді зареєстровано вісім (!) законопроектів щодо надання російській мові статусу другої державної, а на захист української мови немає жодного! А коли Олег Тягнибок виносив це питання на розгляд парламенту, його підтримав... 101 депутат. (Робить дивну міну й витримує довгу паузу). Що називається, нема сцени, німа сцена.

      А українська мова — і це треба узаконити — в нашій державі повинна бути мовою міжнаціонального спілкування. У цьому плані я дуже підтримую президента Путіна, який так сказав про свою державу: «Росія — багатонаціональна країна, але мова міжнаціонального спілкування в ній повинна бути одна — російська». А жінка Путіна сказала ще краще: «Росія закінчується там, де закінчується російська мова». Бачте, яка експансія йде від нашого «стратегічного партнера»! Будь-яка біда, яка стається в Україні, завжди не обходиться без руки Москви.

«У нас, націоналістів, рейтинг менше 3 відсотків, бо ми просто не можемо заплатити за соціологічне опитування»

      — Пане Богдане, ви зараз говорите вже не просто як політик, а як готовий депутат...

      — Тобто ви визнаєте, що я вже готовий? (Задоволено сміється).

      — Не те слово. Але біда в тому, що ВО «Свобода», дуже ймовірно, не потрапить до Верховної Ради...

      — Я тобі навіть не дам договорити це запитання. Бо скажу так: ви ж самі добре розумієте, що всі ці соціологічні опитування робляться на замовлення. (Ми скептично зітхаємо. — Авт.) Ні-ні, ви послухайте уважно: за всі ці опитування платять гроші, і  немаленькі. Ми, наприклад, не можемо заплатити, щоб «Свобода» була принаймні вище тривідсоткової межі. От нас і ставлять десь унизу. Хоча саме ми — крайньо праві — зараз можемо стати тією проривною силою, якій народ повірить і обере до Верховної Ради. Таке крило там дуже потрібне, щоб розворушити ЇХ трохи, бо ж геть позасинали за своїми закулісними інтригами!

      От побачите, ми 3 відсотки абсолютно спокійно наберемо — це ж якихось 700 тисяч голосів. Безумовно, це непросто, адже ми всі — «Наша Україна», БЮТ, Блок Костенка—Плюща тощо — товчемося в одному полі, фактично на 15 мільйонах виборців. Однак люди добре бачать, де щирість і чітко визначена позиція. І запитують, чому та сама «Наша Україна» разом із Президентом не їздить до Донецька, не збирає прихильників там.

      — Але все ж таки, якщо бодай припустити: раптом ваша політична сила таки не потрапить до Верховної Ради — чи ви залишитеся тоді в політиці? Адже відомих акторів різні політичні сили часто залучають до виборчої кампанії — на короткий термін, аби підвищити собі рейтинг і привабити виборців, а потім ці зірки відходять і продовжують займатися своїми справами, ніби нічого й не було.

      — Якби я був у команді, наприклад, «Нашої України» або з Юлією Тимошенко — тобто там, де, як ми розуміємо, є якісь кошти на передвиборчу кампанію, то, можливо, мене б і можна було запідозрити в тому, що захотілося трохи підробити. Але я у «Свободі», де коштів немає. І, повірте, я підсвідомо завжди був у цій партії, бо завжди мав крайні праві переконання. Тобто я залишився самим собою, я не міняюся і не змінюся. Як був палким патріотом України, так ним і залишатимусь.

      — Але якісь же кошти у «Свободи» все одно є — і листівки на Різдво дуже гарні випустили, і заставу чималеньку в ЦВК заплатили...

      — Безумовно, якісь та є. Маємо ж ми прихильників, які поділяють наші погляди, і серед них, можливо, є й люди небідні. Але у нас немає бігбордів, немає масованої реклами по телебаченню чи в газетах, тобто того, чим зараз займаються інші партії. Та нічого — ми беремо іншим.

      — Тобто насамперед зустрічами з виборцями. Знаємо, наприклад, що ви щойно повернулися з Івано-Франківщини. Однак ви ж, мабуть, їздите тільки по західних областях, адже у східні з такими ідеями потикатися немає сенсу?

      — Та ні, чому ж. 27 січня відлітаємо у Дніпропетровськ, будемо й у Новомосковську, Павлограді. Всюди живуть наші люди!

      — І в Донецьк поїдете?

      — Можна й у Донецьк поїхати. Олег [Тягнибок] казав, що поїде. Але я думаю, що не потрібно. Бо, мені здається, зараз усі ми маємо усвідомити, що це не президентські вибори — Президент у нас є. Тепер треба розібратися з тим, хто у Верховній Раді буде цього Президента підтримувати. Тому не варто боятися, що ми відберемо у когось якісь голоси — значить, саме ідеї «Свободи» виявляться більше потрібними тим виборцям, які за нас проголосують.

«Чи буду я балотуватися в президенти? Зачекайте...»

      — В одному з інтерв'ю ви казали, що як Рейган став президентом, так і ви можете. Будете балотуватися?

      — Не знаю. Поки що принаймні про це не думаю. Спершу треба пройти у Верховну Раду. І якщо та позиція, яку ми там обійматимемо, дасть нам підстави претендувати на участь у президентській кампанії — хтозна...

      Але я ж не знаю, чи наша команда вибере мене. Бо в нас уже є один лідер — Тягнибок.

      — А як щодо висловлюваного вами нещодавно бажання вести якусь політичну програму на телебаченні? Це була б добра можливість доносити до людей свої погляди навіть у тому разі, якщо «Свободи» в наступному парламенті таки не буде.

      — Так, розважальні передачі я точно переріс. Пропонували багато, але мені це вже геть не цікаво. А цікаво — бути на передовій захисту своєї держави. Тому якби від якогось телеканалу надійшло таке запрошення, я б залюбки. От тільки від якого? Хто може мене, з партії «Свобода», з такими поглядами запросити на свій канал?

      — Ну он Корчинський був на «1+1». (Посміхаємося.)

      — Е, не треба плутати (теж сміється).

      Та однаково, для того, щоб робити серйозну політичну програму, треба цьому приділяти дуже багато часу. А я ж буду у Верховній Раді, мені буде ніколи (усміхається).

«Наше з Хостікоєвим кумівство базується на взаєморозумінні й суто чоловічій дружбі»

— Ви колись пожартували, що родина Сумських — зі Східної України, Бенюків — із Західної, тому у вас такий собі сімейний «Схід і Захід разом» виходить. Але чи поділяє Анатолій Хостікоєв, з яким ви, по суті, нерозлучні, ці ваші радикальні погляди? Не виникає на політичному грунті якихось суперечок, непорозумінь?

      — (Сміється). Звичайно, що ні!

      — Тобто й тут перемагає «кумівство»...

      — Ну, кумівство кумівством, але воно все одно залежить від багатьох речей, які виникають у суто чоловічій дружбі. І якби у нас були не однакові погляди на те, що повинно бути в Україні, ми б таким тандемом і не йшли. Але він відчуває ті самі речі, що і я, й абсолютно в цих поглядах мене підтримує.

      — При цьому Хостікоєв колись дуже категорично наголошував на тому, що актор не повинен бути в політиці, бо цим повинні займатися професіонали, а творчим людям не до того...

      — Я вам так хочу сказати: у Хостікоєва зріст — 1 метр 92 сантиметри, і він говорить з висоти цих метр 92. А в мене — 1 метр 68 см, і мій зріст каже, що можна, треба, обов'язково треба цим займатися! Тільки щоб, звісно, при цьому не страждала твоя робота. Бо, як кажуть, «коли робота заважає халтурі, тоді кидають роботу» (сміється). А якщо займатися однією справою без шкоди для іншої, спокійно пливти по течії не виходить, то треба щось вирішувати, приставати до якогось одного берега ріки.

      А взагалі, в сучасному житті неможливо бути поза політикою. Бачте, і Хостікоєв балотується (до Київради за списком БЮТ. — Авт.). От ми їздимо своєю політичною силою [з передвиборчою агітацією] по різних селах, містах, і всюди на зустрічі збирається народ, який іде туди свідомо, бо йому цікаво!

«У рок-опері «Запорожець за Дунаєм» я буду Карасем»

      — І як вас на все вистачає? Мабуть, працювати над рок-оперою «Запорожець за Дунаєм», яку театральна компанія «Бенюк i Хостікоєв» анонсувала як свою наступну постановку, геть немає часу. І прем'єри ваші шанувальники дочекаються нескоро...

      — Та чому ж — ми щороку робимо прем'єру на День незалежності, 24 серпня.

      — Але Верховна Рада відбиратиме чимало сил і часу — коли ж репетирувати будете?

      — А у Верховній Раді й будемо (сміється).

      Зараз триває підготовка. Музика буде оригінальна — думаємо тільки над тим, як вона звучатиме, з народним ухилом чи ні. А поки що автор, Богдан Жолдак, працює над сценарієм, дописує туди великий шмат. Бо, як виявилося, з того варіанта, який ми зараз бачимо в опері, випала ціла дія. Це тоді, коли Карась іде до султана й повертається до Одарки у турецькому одязі. А що там у султана відбувалося, як вони розмовляли, що, зрештою, султан, дав українцям вольницю — невідомо. Наприклад, якою мовою вони розмовляли. А чому б не припустити, що султан — якийсь пра-пра-правнук Роксолани і знає українську мову? І скільки вони там з Карасем горілки випили, що зрештою побраталися? Це ж можна таку фантазію підключити! І якщо нам вдасться такі історії придумати, це дуже оживить матеріал.

      — Карасем, природно, будете ви?

      — Аякже!

      — З іншим акторським складом уже визначились?

      — Та певно. Одарку гратиме Наталя Сумська. А Хостікоєв — ну кого він може грати? Звісно, буде султаном.

      — А на своєму постійному місці роботи, в Театрі Франка, ви в якихось нових проектах задіяні?

      — Так. Зараз Сергій Маслобойщиков ставить одну виставу, але ми її почали розбирати, й виникло запитання, чи потрібен цей матеріал зараз у нашому театрі. Мабуть, ми від цієї вистави таки відмовимось. Але має приїхати Петров, який ставитиме рок-оперу «Дон Кіхот». Дон Кіхота гратиме Хостікоєв, я — Санчо Пансу, а Наталка Сумська — Дульсінею. Десь у лютому маємо розпочати роботу.

Бути тамадою на платних вечірках — теж талант

      — Театр, незважаючи на всюдисущі внутрішні конфлікти й чвари, в Україні все-таки посідає гідне місце. Гірше з кінематографом. Як ви відчуваєте, українське кіно потроху відроджується?

      — Я вам так скажу: не треба чекати, поки держава дасть грошей на кіно. Так ніде не буває, кіно повинно самоокупатися. Але парламент повинен зробити хорошу законодавчу базу, аби надати кінематографу можливість розвиватися. Це дуже просто робиться. У Франції, наприклад, виданий закон, що кожна шоста «гривня» з демонстрації фільмів у кінотеатрах іде у фонд майбутніх зйомок. От вам і гроші. І не треба мучити державу або шукати спонсорів — повне самозабезпечення.

      — А коли можна чекати прем'єру 12-серійного фільму за вашої участі «Я песне отдал все сполна» — про Леоніда Утьосова?

      — А Бог його знає. Він же в Москві знімався, і коли дійде до України, я сказати не можу.

      — Ви там самі говорите за Леоніда Утьосова чи росіяни підібрали для озвучування когось іншого? Все-таки у вас дуже український акцент.

      — Я б хотів, щоб мене озвучили, але хтозна, чи знайдуть вони на це гроші. А взагалі — я старався.

      — Ну добре, політику з театром ви ще якось поєднуєте. А як бути з підробітками тамадою, адже вас нерідко запрошують вести якісь вечірки чи презентації? Невже розважати публіку (до речі, може трапитися так, що й із дуже відмінними від ваших політичними поглядами) для народного артиста не принизливо?

      — Я вам скажу таку річ: якщо в актора є Боже обдарування і він може зніматися в кіно, робити вистави, мати театральну компанію, займатися викладацькою роботою і, як ви кажете, підробляти тамадою — це ж прекрасно. Бо за це все гроші платять. Я ж не піду красти — у мене немає іншого способу заробити копійку, крім як своїм талантом. І мені здається, що це не є великою бідою — чесно заробляти гроші.

      — А деякі ваші колеги стверджують, що радше помруть з голоду, ніж «розмінюватимуть» своє ім'я на таку «халтуру».

      — Молодці! Це прекрасно, це їхня позиція. А в мене позиція зовсім інша — я отримую велике задоволення від усього, що роблю в інших галузях акторства. Якби я від цього не отримував кайф, то, повірте, цією роботою не займався б. І, головне, що й люди мене б тоді не запрошували. Бо працювати, що б ти не робив, завжди треба щиро і від душі.


Понравилась статья? Поделись с друзьями!
Добавить в избранное Добавить в Google - Закладки Добавить в Яндекс.Закладки Добавить в Facebook Добавить в Twitter Добавить в Мой Мир Добавить в Мемори Запостить в ЖЖ Запостить в блог на Liveinternet Поделиться на WOW.ya.ru 0
Нравится
URL
HTML
BBCode


Оглавление   |  На верх


Вход

Логин:

Пароль:


Запомнить меня
Вам нужно Авторизоваться.
Забыли Пароль?
Регистрация

На Сайте

Гостей: 3
Пользователей: 0


Статистика


Страница сгенерирована за 0.032 сек..