Вам нужно Авторизоваться. Забыли Пароль? Регистрация
Апрель Вторник 25 2017 г. в 11:43

Все наше життя – театр

Автор: Наталія ЯСИНСЬКА
Источник: status.net.ua
Добавлено: 2006-04-04 21:45:26

Все наше життя – театр | 27.03.2006

Текст: Наталія ЯСИНСЬКА
Рубрика: Мельпомена

Навіть важко сказати, коли в нашій свідомості закріпився цей асоціативний ряд: театр  –  безгрошів’я  –  занепад. Мабуть, не сьогодні, й не тільки в Україні, бо ще в минулому столітті англійська актриса Гленда Джексон мала підстави пожартувати: «Театр все одно що музей: ми туди не ходимо, але приємно знати, що він є». Як не прикро, але справді  –  про його існування частіше нагадують не відвідини «храмів Мельпомени», а радше безкінечні дискусії про необхідність державної підтримки художніх колективів та причини культурної деградації суспільства. Вибір у нього приблизно такий: або дешеві квитки на нікудишні вистави, або чудовий акторський склад і блискуча гра… за гроші, які не кожен глядач може собі дозволити витратити.

Власне, йдеться про театральне мистецтво як товар: поганий  –  нікому не потрібен, а якісний (чи просто модний)  –  не кожному по кишені. І це на тлі загальної низької купівельної спроможності та невисокого попиту. Така правда життя. І хоч розмова про виживання закладів культури в ринковому середовищі сприймається часом як блюзнірство, очевидною стає необхідність умілого просування «товару» на ринку. А відтак  –  вивчення досвіду художніх колективів, які цю непросту науку опанували. Один із найяскравіших прикладів  –  ще досить молода, але вже добре знана театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв». Здавалося б, її зірковому складу нічого не бракувало: звання, популярність, слава… Навіщо було вирушати у «вільне плавання», дорогою, на яку до них інші митці не наважувались ступати? І головне  –  як вдалося в умовах такої самостійності не лише вижити, але й набрати обертів?

 

Іти на імена

–  Усе це придумав і організував голова правління нашої компанії Мирослав Гринишин,   –  розповідає народний артист України (він же  –  голова наглядової ради тетральної компанії) Анатолій Хостікоєв.   –  Одного дня запропонував: «Хлопці, ви гарно працюєте в театрі, але можете робити ще більше. У вас є концерти, вас люди знають. А чому б нам не створити театральну компанію, де ви робили б те, що хочете? «. Зрозуміло, немає жодного артиста, який був би задоволений своєю акторською долею. Тому, коли Мирослав висловив цю ідею, ми вирішили об’єднати свої зусилля. І от тепер маємо 4 вистави, величезний обсяг гастрольної практики, бо вже об’їздили всі великі обласні центри України, і будуємо подальші плани.

Звісно, впевненість у їхному успіху дає статус акторів (глядач охоче йде «на імена»), та все ж таки міцно стати на ноги компанії допоміг блискучий менеджмент і підтримка меценатів.

–  Раніше в жодному місті, включаючи Київ, ми ніколи не грали чотири вистави підряд,   –  зізнається продюсер компанії Мирослав Гринишин.   –  Для нашого колективу, який є недержавним, це нереально (з економічної точки зору). Тільки завдяки підтримці голови Івано-Франківської ОДА Романа Ткача, його першого заступника Андрія Романчука та прикарпатського мецената Олега Бахматюка іванофранківці отримали унікальну можливість побачити всі вистави  – »Швейк», «Про мишей і людей», «Синьйор з вищого світу» і «Біла ворона». Цей прецедент зруйнував мій скептицизм  –  враження, що в Україні театр не потрібен. Бо протягом останніх 15 років державні театри представляють на гастролях 4 різні вистави в одному місті тільки тоді, коли Міністерство культури дасть їм якусь фінансову дотацію, що перекриває витрати під час переїзду.

В даному випадку ми, як недержавний театр, знаходимось в парадоксальній ситуації, бо можемо собі це дозволити. І тут буде помилково вбачати політичний контекст. Адже ми зустрічалися з багатьма губернаторами в Україні. Третина не схотіла з нами спілкуватися взагалі. Третина обіцяла підтримку й виконувала свої обіцянки відсотків на 50. Третина намагалася допомогти, але їхні підлеглі по-всякому це блокували. Дуже невеликий відсоток дотримував слова. Наскільки це важливо, легко зрозуміти, коли врахувати, що йдеться про повноцінні великомасштабні вистави, які були звичними для національних театрів часу Радянського Союзу. Зараз їх стараються робити скупенько  –  поменше декорацій, щоби менше перевозити. У нас протилежний погляд, бо вважаємо, що наш театр нічим не гірший, ніж театр французький чи німецький. І ми собі можемо дозволити робити великі декорації, мати своє високопрофесійне, високотехнічне дороге освітлення, звукову апаратуру, щоб якість вистав була гідною представлення і в Україні, і в Європі.

–  Взагалі нам дуже пощастило, що наші меценати  –  фармацевтична фірма «Дарниця»,   –  додає

А. Хостікоєв.   –  Її очолюють люди, котрі вболівають за український театр і розуміють, у що вкладають кошти. Завдяки їм ми величезною фурою перевозимо декорації, на сцену в «Білій вороні» виїжджають шикарні мотоцикли, а в київських виставах Жанна Д’Арк з’являється перед публікою верхи на коні. Ми зверталися й до інших підприємців, але вони натомість влаштували такий бенкет, за ціну якого можна зробити міні-виставу, ще й на гонорари б вистачило. Вони радше викинуть гроші на застілля, замість вкласти їх у благородну справу.

 

Підкріплений фінансово творчий пошук

–  А чи можна вже тепер підбити підсумки: які ви покладали надії на театральну компанію, і чи справдилися ваші сподівання, зокрема в комерційному плані?

–  Нещодавно в одному із своїх інтерв’ю відомий класик польського кінематографа Кшиштоф Зануссі порадив митцям (зокрема на теренах СНД) «навчитися продавати себе, не продаючи душу»,   –  усміхається М. Гринишин.   –  Тож ми, власне, й намагаємося вдосконалювати момент продажу себе через реалізацію і показ вистав, які створюємо, не продаючи наші душі. Спочатку компанія була задумана задля постановки театральних вистав, де головні ролі грали би Анатолій Хостікоєв і Богдан Бенюк. Її основою став унікальний дует  –  рідкісне поєднання творчих особистостей  –  неконкуруючих і не поїдаючих одне одного. Не хочу сказати, що це наша абсолютна перемога, бо кожною виставою ми завойовуємо художній простір цих двох акторів. Власне, то функція, яку мав би виконувати Національний театр, але парадоксальна ситуація  –  натомість він створив умови, в яких це стало неможливо. Тому всупереч реальності, що панує в театрі, заснована наша компанія.

–  І що це за реальність?

–  В усіх державних театрах в Україні існують конфлікти між художніми керівниками і окремими акторами через те, що діапазон їх можливих ролей широкий. А мало керівників усвідомлюють необхідність індивідуального підходу до кожного виконавця. Не кажу про якусь зірковість, а тільки про розуміння того, що з одного боку, колектив театру  –  це одна команда, а з іншого, в цій команді митці повинні бути на місці, яке їх гідне. Актори  –  люди дуже вразливі, тому будь-яка некоректність може зруйнувати людину і знищити віру в себе, що найважливіше для митця. Без неї  –  гра штучна і немає живого театру. А якщо згадати момент зневаги державою, ставлення до культури, до театру, залишковий принцип фінансування… Це наростає великим загальним клубком і створює проблеми. Актори, не маючи змоги реалізуватися, не мають і достатньої зарплатні, шукають її на стороні. Коли їм це не вдається, часом впадають у депресію, запої, деградують або міняють професію.

–  Тобто кінцевим мірилом успішності є фінансовий результат, а вони його не мають?

–  Він є мірилом успішності в умовах таких театрів як наш  –  недержавних, де актор має достатню зарплатню і додатково можливість працювати на телебаченні чи радіо. Але є й інші театри, де не є пріоритетним фінансовий результат, а які мають на меті, скажімо, творчий пошук, звісно, кимось фінансований  –  державою чи приватними групами.

–  Але ж це так само залежність? Виходить, що доля театру  –  бути вічним реципієнтом, який постійно потребує донора.

–  Звичайно. Навіть при найуспішнішому менеджменті театр у світі визнаний неприбутковим. Навіть з найкращих бродвейських вистав  –  одиниці повертають гроші. Інші існують як «супутники»: відбувається прем’єра  –  рік вони існують, і їх закривають. Якщо говорити про компанію «Бенюк і Хостікоєв», то наша політика полягає в наступному: коли працюємо дві, п’ять чи десять вистав і маємо прибуток, то повинні не розкласти його по кишенях, а зберегти й інвестувати в наступні десять, в наступну прем’єру. Окрім того, маємо незмінне правило  –  відеозйомку всіх вистав. Адже театр  –  мистецтво миттєве й залишається тільки в пам’яті. Ми ж зберігаємо його для історії, переводимо в найсучасніший формат, щоби з часом використовувати: ви зможете купити або касету, або DVD-диск з українською виставою. Коли? Це залежить від фінансів. «Миші…», «Швейк» і «Синьйор…» зняті у форматі відеофільму і наразі «заморожені». А для «Білої ворони» ми запросили ще й п’яту камеру-кран, яка зняла масову сцену, як істоту, котра рухається. Вона має інший ефект, справляє враження самодостатнього продукту. Її робимо в «дорослому» варіанті. На це вже є гроші не мецентів, а наші, зароблені: на DVD готується меню, яке дасть можливість зайти в будь-яку точку вистави, буде фотогалерея з її найяскравішими фотографіями, вмонтовується характеристика персонажів, анотація вистави. Готуємо гарну поліграфію, упаковку і бу­де­мо презентувати як окремий про­ект – фільм  –  рок-опера «Біла ворона».

–  Відчуваєте його перспективу?

–  Таке DVD потрібне сьогодні в нашій країні. Чому на Петрівці повинні продаватися російські ви­стави у форматі DVD? А їх дуже багато (піратські диски  –  по 25 грн., ліцензійні  –  по 45‑50 грн., залежно від об’єму). Петрівка завалена фільмами, виставами, старими й новими, переведеними на російську з англійської, німецької, французької. Тут можна знайти все, що хочете, тільки не українське. А ми прагнемо це зробити. Окрім того, що стосується прибутку. Ми зараз створюємо сайт компанії, де буде вся інформація про всі вистави й акторів, які в них задіяні, фотографії. Треба завойовувати інтернетівський ринок в Україні. За ним майбутнє. Уже зараз стають популярними інтернет-магазини. До того ж це дає можливість зв’язку з іншими театральними компаніями світу. Можливо, це також стане додатковим «манком» для молодих людей, яким захочеться теж створити свою компанію і зробити свій сайт. Хоча наразі в Україні не з’явилося жодної компанії, схожої на нашу.

Тобто були спроби, яких не ставало більше ніж на рік. Причина? Найболючіша  –  менеджмент і адміністрація. Адже в Україні театрального менеджменту вчать в теоретичній площині. Тільки не в практичній. Це клопітка, чорна робота.

 

Комерціалізація не загрожує

–  З огляду на таку непросту ситуацію в театральному світі, не можу не поцікавитись думкою акторів про комерціалізацію мистецтва. Яким змістом для вас наповнене це поняття і чи можна його вважати негативним чи позитивним?

–  Думаю, так ставити питання абсолютно передчасно,   –  вважає президент компанії народний артист України Богдан Бенюк.   –  Тому що в Україні немає міцних колективів, які б займалися по-справжньому гарним мистецтвом, і комерції немає. Ви ж подивіться: в країні більше не існує ніяких творчих проектів. Ми вже 4 роки працюємо, однак ніхто інший не зв’язується з такою справою, бо вона потребує великих зусиль. Мистецтво само себе прогодувати не може, тому в Україні існує більше 160 театрів, які висять на державній шиї,   –  так звані дотаційні колективи. Вони животіють тільки тому, що отримують певну суму на існування, але в переважній більшості не думають про завтрашній день. Просто проїдають ті гроші, які їм дають на дотації, роблять якісь вистави, котрі довго не живуть і не мають цінності. З театру в театр їздять режисери, котрі поставили в одному обласному центрі погану виставу, поїхали в інший  –  поставили ще гіршу. Але отримали якісь копійки, бо хоч два місяці їх театр годує і дає готель. З’явилася вже така модна професія  – »тьмяні» режисери  –  абсолютно не відомі, яких не видно, і чиїх прізвищ ніхто не знає.

Всі ці колективи мені нагадують заморожені вулики, в яких немає життя. Воно не буяє в тих великих «коробках», які побудовані в усіх обласних центрах. І комерцією там навіть не пахне. Вона з’являлась у свій час у прекрасного Старицького. Але прийшли старші брати зі Сходу і завалили цю всю комерцію так, що ми не можемо розгребти по сьогодні. Тому, думаю, найближчі 10 років комерціалізація мистецтва нам не загрожує.

–  Що ж, на вашу думку, треба робити, аби життя повернулося в театр?

–  Якби я знав точну формулу, то обов’язково доповів би в Кабмін. Але нікому не відомо, як це треба робити. Та в першу чергу, мені здається, треба щоб усі театри перейшли на самоокупність. Тоді всі непотрібні позакриваються і залишаться ті, хто тримається на плаву. Дуже просто. Як вчать плавати? Кидають у воду  –  і все: випливає людина  –  значить, житиме.

–  Але в такий спосіб вимре 99  % творчих колективів.

–  Так і повинно бути. Франція  –  потужна країна  –  має всього 3 державних театри. Україна  –  бідна країна  –  має 170. Де логіка? Краще – вчімося плавати.


Понравилась статья? Поделись с друзьями!
Добавить в избранное Добавить в Google - Закладки Добавить в Яндекс.Закладки Добавить в Facebook Добавить в Twitter Добавить в Мой Мир Добавить в Мемори Запостить в ЖЖ Запостить в блог на Liveinternet Поделиться на WOW.ya.ru 0
Нравится
URL
HTML
BBCode


Оглавление   |  На верх


Вход

Логин:

Пароль:


Запомнить меня
Вам нужно Авторизоваться.
Забыли Пароль?
Регистрация

На Сайте

Гостей: 2
Пользователей: 0


Статистика


Страница сгенерирована за 0.024 сек..