За підсумками опитування читачів та журналістів
— Я почав би з хорошого анекдоту. Уявіть паб в Англії. З нірки вилазить миша. Глядь праворуч, ліворуч — кота нема. Миша залізла на стійку, випила гальбу пива й сховалася. Друга картина: ресторан у Франції. Миша вилізла з нірки, глянула направо-наліво, кота нема, вона залізла на стійку, випила келих червоного вина й сховалась у нірку. Картина третя: ресторан у Москві. Вилізла мишка, випила 50 грамів горілки, глянула направо-наліво — кота нема. Вона випила ще 50, потім ще двічі по 50. Та й каже:
Отак і в українській культурі: є багато талановитих людей, але всіх губить те, що вони не живуть власним розумом, а чекають — державного фінансування чи ще чогось.
Не знаю, чи це під Божою рукою так іду по цьому світу — але мені завжди траплялися світлі люди, які скеровували мене. Вони ніби мої маяки. Це передусім режисери: Микола Мерзлікін у ТЮГу, в театрі імені Франка — Сергій Данченко, Володимир Оглоблін, Володимир Опанасенко, згодом — Андрій Жолдак, Віталій Малахов.
Це важливо для актора, що є такі люди. Актор без них не може. Запитайте, чи мрію я зіграти Гамлета? Ні. Бо в театрі спершу потрібні однодумці — а з ними вже можна мріяти. Я реаліст і розумію: всі ті дані, що в мене є — вони можуть спливти лиш тоді, коли в мене хтось повірить — режисер, директор. Я не можу просто перескочити через власну голову й зіграти Гамлета. Але якщо, приміром, Малахов побачить у мені Гамлета — тоді можливо все. Такі люди в житті — на вагу золота.
— Є таке враження, що ви легко знаходите меценатів...
— Справжні меценати були в українському театрі понад сто років тому. Потім їх підмінила держава. Тепер вона самоусунулась від культури, й меценати знову з’явились. Але хороших — мало.
Було таке, що я почав випадати з репертуарної політики театру імені Франка. А працювати ж хочеться. Й ми створили компанію
А потім у мене з’явився черговий маячок — пан Загорій Володимир Антонович, керівник фармацевтичної фірми
— Саме він як продюсер був названий серед творчої групи спектаклю
— Це звично для українців: хтось комусь не подобається, його починають футболити, а інші очі опускають і мовчать, щоб тільки їх не чіпали. А нам важливо, щоб Гліб Загорій залишався в нашій команді. Бо в нас небагато людей, які дають кошти на вистави чи інші мистецькі проекти. Тобто, можуть гроші дати, але при цьому їм байдуже, на що вони йдуть. Загорій — інший тип мецената, йому важливо, що з того вийде. За його участю та допомогою ми робимо вже третій успішний проект.
Звісно, він не ставить виставу, не пише п’єсу, взагалі не вважає себе митцем. Але йдеться про те, щоб переламати оцю хибну практику — забувати мецената. Можливо, таким чином ми повернемо й інших людей до цивілізованого меценатства.
— А взагалі, як у вас з’явився оцей проект, що тепер номінується на премію? Це здавалось цілковитою несподіванкою. Адже ви з Хостікоєвим — потужна і випробувана комедійна пара. І раптом ви берете
— Справді, до того в нашій театральній компанії вже було дві комедії,
І от якось ми розмовляли з Глібом Загорієм. А він дуже любить кіно, має добру колекцію світової кінокласики. Зайшла мова про
Згодом Гліб каже:
Грати комедію — річ гарантована. А тут, коли грали першу виставу, навіть не знали, прийдуть люди чи не прийдуть. Надто великий був ризик. Але Загорій таки переміг. У даному разі заслуга Загорія в тім, що він правильно вибрав тих, хто зуміє це зробити так, як треба. Хоч він і ризикував найбільше.
— А навіщо це йому — ризикувати грішми фірми?
— Може, саме в тім і суть. Тобто, для фірми однаково важливо вкладати гроші у фізичне та духовне здоров’я людей. Можливо, якби
— А як ви з ним зійшлися?
— Він палкий прихильник театру імені Франка, там і зійшлися. Коли вже стали відвертіші, він розповів, як ще в школі, коли їх ганяли дивитися
Жарти жартами, а потроху ми порозумілися, виявилося, що він добре знає театр і кіно, тобто, знає щось ще, окрім грошей та гоночних автомобілів.
У цій історії все, можливо, навіть складніше. Колись до Києва приїздив Стейнбек. Це часи молодості Загорія-старшого, легенда молодості Глібового батька. Такі речі в культурі випадковими не бувають, це спадкове.
Зрештою, як каже мій добрий приятель критик Сергій Васильєв, останнім часом грошовиті люди тішаться культурою фейерверків, витрачають на це гроші й щиро вважають це мистецтвом. А Загорій знає про мистецтво щось більше.
— Богдане, ви, здається, вже не вперше номінуєтеся на Шевченківську премію?
— Якщо не помиляюсь, це восьма спроба! Колись номінувався за фільм
—
— Скоро компанія
Записав Віталій ЖЕЖЕРА.
Фото Віктора ПОБЕДИНСЬКОГО (УНІАН).
