Наприкінці
літа (Київ) прикрасили афіші прем’єрного спектаклю «Задунаєць за
порогом» (за мотивами опери С.Гулака-Артемовського). Над цим
антрепризним проектом — як режисер і актор — із ранку до ночі працював
Анатолій Хостікоєв. В унісон із репетиціями — трагічні звістки з
Кавказу... Новини, до яких особисто він ніколи не міг би залишитися
байдужим. Оскільки і Осетія, і Грузія — частина його душі та його долі.
У його жилах тече й осетинська кров. Очевидно, що говорити на цю
драматичну тему акторові важко й боляче... Адже війна — завжди велике
лихо. Причому лихо — одне на всіх. Світла людина і талановитий актор,
Анатолій Георгійович усе-таки погодився поділитися своїми думками на цю
тему. В інтерв’ю «ДТ» Хостікоєв також повідомив про своє бажання піти з
політики, бо саме політики — ці «режисери» найрізноманітніших воєн —
інколи не залишають за порядною людиною права бути чесною.
«Якби був живим батько, він би поїхав сьогодні у Цхінвалі...»
— Анатолію Георгійовичу, наскільки мені відомо, ваша сім’я інтернаціональна...
— Справді, це так. Я народився в Києві в інтернаціональній родині.
Мій батько Георгій — осетин за національністю. Моя мама Валентина —
українка. Повірте, я завжди почувався найщасливішою людиною на землі,
адже в мені тече не одна, а дві крові! Два прекрасні великі народи ніби
зійшлися в одній людині. Пригадую, як одного разу біля пам’ятника
Перемозі, куди ми часто приходили всією родиною, мій батько танцював
лезгинку, побрязкуючи медалями, я тим часом підбігав до хлоп’ят і з
гордістю казав: «Дивіться, дивіться, це мій батько!»
— Судячи з усього, ви з малолітства захоплювалися своїм батьком?
 |
|
«Задунаєць за порогом» |
—
Завжди! Таких епізодів безліч. І коли його знімали з пам’ятника Богдану
Хмельницькому, куди він забирався й кричав моїй мамі: «Валю, я кохаю
тебе»... І коли він уголос читав «Вечірній Київ» зі своїм непідробним
акцентом, а ми падали на підлогу й качалися зо сміху, чуючи його
неповторні інтонації... І коли він сам бився з двома мерзотниками, які
наважилися сказати образливі слова на адресу його коханої Валі — моєї
мами... І коли йому було сумно й він зачинявся в кімнаті і на
старенькому програвачі слухав осетинські пісні... Тоді ми знали, що
батько в ті хвилини на батьківщині — в Осетії. Не пригадую випадку, щоб
він колись матюкався. Однак ночами ми іноді прокидалися від його дикого
крику. Мати тоді будила батька — він замовкав, перевертався на інший
бік. Та невдовзі його крик знову піднімав нас із ліжка... Річ у тому,
що мій батько був поранений на фронті. І якщо вдень він ще якось
«контролював» свій біль, то вночі цей біль просто терзав його.
— Батько часто вам розповідав про свою батьківщину — про Осетію?
— Я сам часто запитував у батька: «Тату, а де Осетія?..» І він мені
довго розповідав про гордий народ, який живе високо в горах. Він читав
мені Нарти, осетинський епос. І я уявляв себе Аланом, давнім осетином,
для якого честь — над усе.
— Ваш батько прожив не дуже довге життя...
— Він пішов рано. Йому було 59. І якби був живий батько, він би
поїхав сьогодні у Цхінвалі... — і боровся за свій народ. Якби мій
батько був живий, він би поставив сьогодні дуже багато запитань... Але
батька немає — тому деякі запитання ставитиму вже я...
«Чому з боку України немає ні слова співчуття?..»
— Усі ці запитання, наскільки я розумію, пов’язані з новітньою
війною на Кавказі, яка зіштовхнула осетинський і грузинський народи?
— Це ті запитання, на які поки що не поспішають відповідати... Хто
першим розпочав воєнні дії — Грузія, Осетія чи Росія? Чому українські
ЗМІ так упереджено розповідають про події на Кавказі, називаючи лише
кількість тих, хто постраждав у Грузії, і жодним словом не згадавши про
дві тисячі вбитих в Осетії? Дві тисячі смертей — це багато чи мало для
народу з 50-тисячним населенням? Для того народу, який, у відсотковому
співвідношенні до кількості населення, дав під час Великої Вітчизняної
війни найбільше героїв Радянського Союзу! 25! То мало це чи багато? Що
мені відповісти у зв’язку з цим моєму ж синові, який запитує: «Тату, то
що, тепер дядько Алік Ткебучава — твій ворог?» А Алік Ткебучава — це
армійський товариш, із яких я служив на Кавказі. Він навчив мене
грузинських пісень. Він називає мене своїм братом. Алік Ткебучава, коли
я лежав у лікарні в тяжкому стані, власноруч чавив гранатовий сік — і
передавав його літаком із Тбілісі до Києва.
— Анатолію Георгійовичу, і все-таки що ви відповіли своєму синові?
— Що відповісти синові, я знаю... Грузини й осетини завжди жили
дружно. Вони ділили хліб, воду й землю. Змішані шлюби серед них —
нормальне явище. Що казати, якщо в цариці Тамари чоловіком був осетин
Сослан. Тож із Аліком ми, звісно, знайдемо що сказати один одному при
зустрічі. А ось що мені відповісти моїм же братам, які телефонують з
Осетії і запитують: «Чому з боку України немає жодного слова співчуття
нам. Чому немає підтримки, не кажучи вже про гуманітарну допомогу? І
взагалі, чи знаєте ви там, в Україні, що насправді відбувається в
Осетії? Чи знаєте ви про чотири осетинські села, роздушені танками? Чи
знаєте про те, що люди цілодобово сиділи в підвалах, боючись вийти на
вулицю?» Що відповісти вже на ці запитання? Тільки те, що справді в
наших ЗМІ ці трагічні події не було об’єктивно висвітлено... Також можу
сказати, що всі близькі мені люди, знаючи моє осетинське коріння,
висловлюють мені співчуття. А ось байдужість і агресію демонструють
лише політики.
— Ви ж і сам політик... Причому більше, ніж інші, на виду, зважаючи
на вашу велику акторську популярність. Що, взагалі, підштовхнуло вас
колись балотуватися в депутати?
— Знаєте, хоч би як сьогодні кваліфікували події 2004 року — події
помаранчевої революції, — то був сплеск людських надій. То було
прагнення до свободи і бажання бути почутим. Я щасливий, що тоді був
учасником тих подій. І, повірте, ні за чим не жалкую! До Майдану я
особливо ніколи не цікавився нашою політикою, а тоді раптом опинився в
самому вирі політичного життя. Це був час надій. Можливо, надії змінити
наше життя у кращий бік і спонукали мене стати депутатом Київради. Про
моє депутатство можна дуже довго розповідати. Можна навіть написати
повість. Можна фільм зняти. Жанр: від комедії до трагіфарсу.
— Який епізод із цього «фільму» згадується хоча б у цей момент?
— На першій же сесії, коли голосували за посади, я, наперед смакуючи
церемонію голосування й надівши свій найкращий костюм, раптом опинився
в епіцентрі злобного розлюченого натовпу... Літні й молоді, стрункі і
худі депутати буквально виривали свої посади — виривали зубами, якщо
казати образно. Уявіть, що я, людина, загартована в юності у вуличних
бійках, коли в парку Шевченка вулиця Горького йшла на вулицю
Володимирську (до речі, я був не останнім бійцем), — у тому ж таки залі
Київради був шокований... Такої злоби й ненависті я навіть не припускав!
— Навіть акторська фантазія вам не могла навіяти таких мізансцен?
— Найдивовижніше сталося потім... Після того як посади було роздано,
всі стали всміхатися, вітати, ручкатися. Мене це вражало! Але не це
вперше примусило мене замислитися над правильністю свого рішення — маю
на увазі питання мого депутатства. Зрада — ось справжній жах... Це не
вкладалося в моїй в голові. Фракція на засіданні, здавалося б, приймає
принципові рішення — не голосувати питання про землю, а все одно на
сесії двоє-троє голосують «за». Це ж зрада! За гроші, за посаду, за
землю... Спокуса, звісно, велика. Я сам її відчув...
— Хто і як вас випробовував?
— У 2006 році один дуже впливовий діяч запропонував мені певну
угоду. Я виходжу з депутатства, а натомість отримую пристойну суму...
Але не таку, яка знадобилася Шурі Балаганову для повного щастя, а ту,
про яку мріяв Остап Бендер, — і не в гривнях. Не знаю, може, я колись і
пожалкую з цього приводу, але все-таки відмовився від таких
«пропозицій». Гроші закінчуються, а ганьба залишається.
«Зрада — неприйнятна для мене ціна за мандат»
— Вам, мабуть, пропонували не тільки гроші, а й престижні посади?
— Не приховую, пропонували посаду міністра культури. Тільки від
цього відмовитися мені було зовсім просто, оскільки ніколи не виникало
бажання кимось керувати. Таких амбіції у мене немає зовсім. Це якраз
те, чого свого часу не могло зрозуміти керівництво театру імені Івана
Франка, вважаючи, що я зазіхаю на керівну посаду в театрі. Причому
дехто сам же себе в цьому й переконував. Хоча я не давав жодних
підстав. І коли журналісти буквально дістали мене запитаннями про мої
«далекоглядні плани», то я, усвідомлюючи повне нерозуміння моєї
позиції, цілком серйозно їм відповідав: «Не можу керувати театром, бо я
— рибалка!» Мовляв, у квітні, коли йде плотва, — жодного кабінету зі
шкіряними меблями не порівняти з дзеленьканням дзвіночка на кінці
спінінга. Рибалки мене зрозуміють! Настає травень, а з ним — чехоня,
окунь... Червень, липень, серпень — повсюди лящ, судак... Осінь —
щука... Ну й скажіть, коли б я знаходив час «керувати»? Отож і від
посади міністра культури я відмовився з тієї ж самої причини, вкрай
спантеличивши тих, хто пропонував мені керівне крісло.
— Гадаю, цим перелік вигідних пропозицій популярному депутатові все-таки не закінчився?
— Була ідея переобладнати якийсь київський кінотеатр — і відкрити
там власний театр. Так, це була цікава пропозиція, від якої, здавалося
б, важко відмовитися... І все-таки «ціна» залишалася колишня — те, що
неприйнятне для мене. Ця ціна — зрада. Я, зрозуміло, відмовився.
— Не так давно ваш образ прикрашав безліч білбордів у місті — під
час чергової передвиборної кампанії. І ви були серед таких відомих
політиків... Мабуть, шанувальники інколи запитують: Анатолію
Георгійовичу, а скільки вам заплатили за таку радість — бути «в одній
когорті»?
— Це чудова історія. Я справді не вперше чую таке запитання. Після
появи моєї фотографії в колі впливових політиків мені раптом стали
телефонувати малознайомі люди. Один із них просив мене допомогти
відкрити пивну точку на Подолі. Інший — шиномонтаж. Третій — вирішити
квартирне питання. Коли я пояснював, що не дуже розумію, як це все
робиться, і якщо це робиться через хабарі — то взагалі нічого не
робитиму, на мене стали ображатися... Мовляв, ми були про нього зовсім
іншої думки. І таких, хто був «іншої думки», знайшлося чимало. Так,
багатьох цікавило, скільки ж я отримав за свою фотографію в команді з
відомими політиками на численних білбордах... Коли я казав, що грошей
за це не отримував взагалі — тобто казав чисту правду, — мені не
вірили! Ну й Бог із ними! Але ці білборди примусили мене замислитися
над тим, що деякі люди стали сприймати мене як політика, а не як
актора. І хоч би як порівнювали депутатів з артистами, а засідання та
сесії — зі спектаклями, все-таки, як кажуть у народі, — далеко куцому
до зайця. Театр, мистецтво — це об’єднує людей. А політика, як правило,
їх роз’єднує. Зрештою, мене знають як артиста — і не дай Боже навпаки!
І тепер, коли мені вже ніхто не пропонує грошей і не обіцяє жодних
посад, я можу цілком спокійно скласти депутатські повноваження,
залишивши за собою головне право — бути чесною людиною. А підбиваючи
якісь підсумки свого перебування в Київраді, можу констатувати: зробив
багато. Але головне — нічого не вкрав, нікого не зрадив.
— Якщо ви складете депутатські повноваження, то присвятите себе
виключно творчості? Як зараз вибудовуються ваші творчі стосунки з
рідним театром імені Івана Франка, зважаючи на вашу велику зайнятість у
компанії «Бенюк—Хостікоєв»?
 |
|
«Отелло» |
—
Я ніколи не переставав творити. Навіть депутатом устиг знятися в
багатосерійному фільмі. Що ж стосується моїх творчих стосунків із
рідним театром імені Івана Франка, то ще у 2001 році відбулася прем’єра
спектаклю «Отелло» у постановці Віталія Малахова. Цей спектакль був
дуже позитивно сприйнятий критикою. Але найголовніше — він сподобався
глядачу. «Отелло» досі йде на аншлагах. Того ж року мене визнали
найкращим актором сезону. І того ж таки року — 2001-го — художнім
керівником франківців став Богдан Ступка. Після цього не можу
похвалитися жодним прем’єрним спектаклем. Ось, мабуть, і все. Хоча ні,
спектаклі з моєю участю в театрі імені Франка, як і колись, ідуть на
аншлагах. А в нових ролях мене можна побачити в постановках театральної
компанії «Бенюк і Хостікоєв». У репертуарі нашої компанії п’ять
різножанрових спектаклів. Ех, нам би ще свою сцену...
З досьє «ДТ»
Анатолій Хостікоєв — актор,
режисер, народний артист України. Народився 15 лютого 1953 року в
Києві. У 1970—1974 р. навчався в театральному інституті ім.
Карпенка-Карого. З 1974 по 1978 рр. працював у театрі ім. Марії
Заньковецької у Львові. У 1978—1980 рр. працював у театрі російської
драми ім. Лесі Українки в Києві. З 1980-го — актор Національного
академічного драматичного театру ім. Івана Франка. На сцені цього
театру Хостікоєв зіграв яскраві різнопланові ролі у спектаклях «Васса
Железнова», «Санаторійна зона», «Енеїда», «Крихітка Цахес»,
«Пігмаліон», «Кін IV», «Отелло», «Швейк» та в багатьох інших. У 2000 р.
спільно з Богданом Бенюком та Мирославом Гринишиним створив театральну
компанію «Бенюк і Хостікоєв». Зіграв понад 50 ролей у кіно (одна з
останніх робіт — багатосерійний фільм «Серцю не накажеш»). Лауреат
Національної премії імені Тараса Шевченка.
