Хостікоєв, Бенюк, Сумська — задунайці за порогом... нудьги
Сучасна версія класичної опери стане родзинкою нового театрального сезону
Репертуарна афіша єдиної в своєму роді української Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв» поповнилася новою виставою.
На неї вже важко придбати квиток – хіт. Шляхи творчості народних
артистів України Анатолія Хостікоєва і Богдана Бенюка завжди
оригінальні. Цей кардинальний напрямок витриманий і в новій роботі.
Вона називається «Задунаєць за порогом». Це – плід творчих зусиль
членів дружного колективу, Анатолій Хостікоєв – автор ідеї,
режисер-постановник і виконавець однієї з головних ролей – султана
Махмуда ІІ, Богдан Бенюк зіграв роль козака Карася. Уважний глядач
відразу відчує, що назва нового спектаклю перекликається з назвою
класичної опери – так воно і є. Тому що це музично-драматична фантазія
(власна сценічна версія) за мотивами опери Семена Гулака-Артемовського
«Запорожець за Дунаєм». У спектаклі також зайняті Наталія Сумська,
Василь Мазур, Тарас Постников, Ігор Рубашкін і Дарина Мамай.
Ось що розповів Анатолій Хостікоєв кореспондентові «УіСС» про своє нове дітище :
— За Дунаєм була Задунайська Січ, і козаки, що жили там, називалися
задунайцями. Назва нашого спектаклю «Задунаєць за порогом» розшифровує
величезний масив думок, що виникають у людини, яка хоч трохи знає
історію. Така перефразована назва надзвичайно лягла нам на душу, її
придумав драматург Богдан Жолдак, із яким ми намагалися почати цю
роботу ще два роки тому. Задунаєць – козак, котрий перебуває за порогом
рідної землі, але прагне повернутися на батьківщину, додому. Це
найголовніша думка, яку ми хотіли вивести в нашому спектаклі. Оперу
«Запорожець за Дунаєм» я пам’ятав із дитинства. Ми з батьком дивилися
її давно, і я тоді дивувався з його реакції: як він сміявся над
пригодами Карася! Мені дуже подобалися музичні арії, я їх знав
напам’ять. І ось, переглянувши на касеті цю оперу, вже зараз зрозумів
– це той самий матеріал, який нам потрібен. Але оскільки це опера, то
слід було вигадувати якусь драматичну основу, зберігаючи при цьому
музику, тому що вона просто геніальна. Ми нафантазували, що султан
Махмуд ІІ має українське коріння, звідси у нього знання нашої мови й
пісень. Адже українка Роксолана була дружиною Сулеймана й у них були
спільні діти. Отже, якась частина української крові обов’язково повинна
залишитися в цьому роді. Я навіть попросив свого друга-історика
прорахувати, чи можлива така лінія, і він завірив мене, що можлива.
Султан Махмуд ІІ – особа історична, нащадок Роксолани, тож це могло
бути. Але, поза сумнівом, це театральна умовність, наша фантазія, і ми
хочемо її талановито розповісти глядачам.
— Анатолію Георгійовичу, відомо, що грати одну з головних ролей у
спектаклі й бути його постановником - дуже непросто, але ви пішли на
це. Чим керувалися?
— Для мене дуже дорога ця ідея, я її довго намацував, виношував і,
як ніхто інший, знаю, що і як має тут відбуватися. Своє бачення
розповів Петру Мазі, він зумів звести воєдино весь драматургічний
матеріал і написати цю своєрідну п’єсу. Але втілювати все на сцені
логічніше було мені, тому що, як мовиться, був більше за всіх у
матеріалі. Навіщо комусь щось розповідати й пояснювати, коли можеш це
зробити сам? Я з друзями і колегами виносили цей спектакль, він вийшов
саме нашим, чим нам і дорогий.
— Прем’єра спектаклю відбулася в День незалежності України. В цьому для вас був якийсь особливий сенс?
— Ні, просто так склалося, що от уже кілька років ми свої нові
спектаклі показуємо саме в серпні. В цей час є сцена в Російській
драмі, де ми маємо можливість репетирувати. А оскільки 24 серпня –
велике свято в Україні, ми й вирішили зробити наш творчий подарунок
киянам і гостям столиці. Звісно, тема спектаклю якнайкраще відповідала
духу свята Незалежності. Сподіваюся, що постановка житиме в нашому
репертуарі, знайде відгук у глядачів і матиме щасливе сценічне життя.
У спектаклі «Задунаєць за порогом» працювала цікава творча група.
Класичну музику Гулака-Артемовського аранжували Роман Суржа та Іван
Небесний, балетмейстером виступив Дмитро Каракуц. А сценографічне
оформлення зробив Андрій Романченко. До речі, сценографічний образ
багато в чому задав емоційний тон виставі. Використані комп’ютерні
технології, що дозволили відеорядом, який виникає на завісі, створювати
місця дії. Так, ніби на кіноекрані, з’являються картини дніпровських
плавнів, круч, пейзаж зоряної ночі та високого синього неба, навіть до
султанського палацу глядач зможе потрапити завдяки відеозображенню.
Сценографічний образ спектаклю – козацька чайка. Досить значних
розмірів, вона весь час присутня на сцені. У перевернутому вигляді
човен-чайка міг служити козакам домівкою. У потрібний момент легко
збирався, трансформувався і спускався на воду. Художник так і робить
цей човен символом життя українських козаків. У мирний час вони в ньому
живуть, у військовий – він помічник у нападі та захисті від ворогів.
Постановка рясніє колоритними акторськими роботами, цікавими
мізансценами. У класичні сцени спілкування Карася й Одарки актори,
окрім демонстрації висококласного вокалу, привносять легку, іронічну
манеру діалогу, що робить характери цих персонажів ще місткішими,
виразнішими, привабливішими. Одарка лає свого недолугого Карася, який і
випити, і погуляти ладен, але хто, як не вона, приголубить його і
зрозуміє в скрутну хвилину? А то й поряд встане, якщо виникне
необхідність захистити свій рід і будинок. Не менш цікаві й напружені
сцени протистояння Карася та Султана, тут – традиційний вищий пілотаж
акторського дуету Бенюк – Хостікоєв.
Спектакль вийшов яскравим, видовищним, у ньому органічно
переплітаються комізм і ліризм, високі почуття патріотизму та
символічні для нашого часу узагальнення. Про любов до своєї
батьківщини, землі розповідається щиро й по-справжньому, в цьому
сценічному творі чітко простежується закладена ідея – якщо ми живемо на
цій землі, повинні любити її, захищати, віддавати їй сили й працю,
робити все можливе для її процвітання. Але розказано про ці речі не в
лоб, не в стилі гасел і плакатів, а образною театральною мовою, в
щирість якої віриш і під магію якої потрапляєш. Коли в справу вкладено
душу, як у цей спектакль, то глядачі обов’язково перебуватимуть у
просторі тих духовних завдань, які ставили перед собою автори. Вони
робили це гранично правдиво, тому й розраховують на плідний зворотний
зв’язок з однодумцями-театралами.
Фінал спектаклю – кульмінаційна точка всієї оповідки про життя
сімейства Карася пліч-о-пліч з турками султана Махмуда ІІ.
Переконавшись у силі українців і поважаючи їх, султан у театральній
фантазії відпускає хлопців додому. Карась дає знак всій громаді, і от
уже з хатини човен-чайка перетворюється на справжній корабель, готовий
мчати по хвилях до рідного краю. Українці, що завантажилися в чайку, і
Карась виглядають персонажами Ноєвого ковчега, а сам Карась дуже схожий
на Ноя. Фінальна мізансцена символічна, пафосна і, найголовніше,
емоційно дає глядачам надію на краще майбутнє, на відродження нації, на
безперервний зв’язок часів. Поставлені завдання цей твір мистецтва
виконав, тож хай завжди під кілем української чайки «Задунайця за
порогом» буде сім футів.
Анастасія Ермоліна
